Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

Друге, що йому за час перебування у Львові приключилось, — це була стріча зі знайомим суддею Лапецьким. Лапецького знав Зварич ще з Золочева і тепер дуже втішився, коли відкрив його під одностроєм австрійського четаря. Ще більше втішився, коли почув, що Лапецький відкомандований до стрільців.

— Знаменито, — радів. — Ви досвідчений старшина, були вже на фронті, то й стрільців добре поведете.

Лапецький справді брав уже участь у боях і просто з фронту приїхав до Львова.

— Ет, не говорили б ви дурниць! — відрізав йому Лапецький. — Думаєте, що війна — то забава?!

Зварич збився тим трохи з тропи.

— Чому забава?!.. Я того не кажу… Але чому ви кажете, що я дурниці говорю?

— Бо дурниці! Чого ви, властиво, лізете до стрільців?! Зварич аж остовпів з дива.

— Як то — чого! — відповів по хвилі. — Того, чого всі.

— А, власне, чого всі і ви такі нерозумні?! На якої біди нам стрільців? А вже, як конче хтось хоче, щоби були, то нащо там три четвертини інтелігентів? Чи ми маємо так багато інтелігенції, щоб її з легким серцем винищувати? Досить того, що йдуть ті, яких покликали…

— Я маю вражіння, — перебив Зварич, — що стрільці будуть передовсім провадити освітну працю, пропаганду…

— То ви маєте кепське вражіння! — визвірився на нього суддя. — А я вам кажу, що стрільців так само вжиють на гарматне м’ясо, як і звичайних вояків. З тою тільки ріжницею, що тут на трийцять убитих буде двайцять інтелігентів, а в війську на трийцять нема навіть двох.

Зварич знав суддю з того боку, що він любив трохи прибільшувати, але все-таки не міг не признати йому рації. Справді, коли б стрільці мали тільки битися, то нарід міг би за одним махом стратити весь молодий інтелігентний нарібок. Суддя дивився на нього своїми сивими очима і злосливо всміхався.

— Романтика — це гарна річ! — казав. — Але треба реально дивитися на справи. Я вертаю з поля бою… Австрійців б’ють, аж дрантя летить. Генерали — останні дурні, старшини потратили голови, а з полків навіть і четвертини не осталося. Хто стримає москалів? Може, ми, стрільці?! Зайдуть, де схочуть! Знаменито б’ються і вміють вести війну. А австрійські генерали спихають усю вину на москвофілів.

— Мусить бути в тім щось трохи правди.

— Ані за зламаний шеляг! Що може зрадити селянин, священик або учитель? Що один з другим знає? Але панове генерали мусять мати оправдання.

Суддя нахилився до Зварича, і його лице викривила злість.

— Чоловіче! — зашипів. — Цілими десятками вішають наших людей, як псів. Під Сокалем півсела вигубили. За що?!..

Зварич стояв звісивши голову і не обзивався.

— Бачите! Тут треба глибше взглянути, не можна так: фай-фай! Будьте певні, що поляки раді з того, що стільки наших інтелігентів зібралося разом. А першій більшій битві вигине цвіт народу.

— Що ж нам у такому разі робити? — спитав заклопотано Зварич.

Суддя вп’ялив у нього зір і, прижмуривши очі, мовчки хитав головою. На устах з’явилася не то сумна, не то іронічна усмішка.

— Що робити?! — цідив помалу. — Що робити… Я вам скажу що.

І, нахиляючись до самого вуха, шепнув виразно:

— Розійтися по домах і не робити з себе австрійських патріотів. Нехай іде той, хто мусить. Хто не мусить, нехай не пхається, бо то злочин! Чуєте: злочин!!

Зварич настільки був приголомшений словами Лапецького, що ні не притакував, ні не перечив. Лапецький освітив стрілецтво з зовсім іншого боку, як досі всі освічували. Той бік був такий страшний, що не можна було не остовпіти перед ним. Нараз: «Im się zachciewa Ukrainy», — пригадалися йому слова панка, що дивився на маршируючих стрільців…

Знайшов бодай один вилом у логічній будові судді.

— Все воно може бути правда, пане суддя, але в одно не вірю: щоби поляки раді були з того, що творяться стрільці.

— Можете не вірити, — відповів суддя. — Я вам не наказую. Але колись спімнете мої слова. Колись, коли вже буде запізно.

Після тієї розмови вертав Зварич мов з каменем у грудях. Зараз, як тільки прийшов у казарму, розповів про це товаришам. Аргументи судді, перед якими боронився в душі, мусив тепер обстоювати на те, щоби товариші збили їх і привернули йому спокій і віру в майбутні. І вони збили їх… Нащо нам стрільців?!.. Для традиції, для обнови психіки, для оборони прав! Вигине інтелігенція?!.. Не так швидко і за одним махом! Зрештою, не всі сотні такі, як їхня, де три четвертини інтелігентів. А хоч би й так, хоч би й вигинула, то це буде тільки часть молодого покоління. Австрійську армію б’ють?!.. Може, в однім місці б’ють, а в другім — ні. Війна ще не скінчена, і рішаючі битви ще покажуть, чия візьме. Наших людей вішають, арештують?!.. Це правда, але чи не будуть ще більше вішати, коли стрільці розійдуться домів?..

Поляки радіють, що збираються стрільці!?.. Коли б цим способом вони хотіли позбутися нашої інтелігенції, то не творили би власних легіонів, до яких іде їх інтелігентна молодь.

— Одним словом, — казав Федь Черник, — тут нема що роздумувати. Раз ми рішилися піти як стрільці на війну, то мусимо витривати і нічим не зражуватися. Нехай собі хто що хоче говорить.

Молоді аргументи швидко переконали молодого Зварича. Розмову з суддею він викинув з душі і вважав її витвором хвилевої зневіри і болючих переживань людини, що побачила страхіття початків війни на власні очі.

Тільки одно остало… Те, що почало кільчитися, коли згинув дурний Якимцьо, те, що прозябало, коли вели прикованого до гармати отця Дольницького… Це була нехіть і жаль до Австрії, з якою в’язали галицькі українці свою судьбу, надії і сподівання. Під впливом страшних слів судді ця нехіть ще більше росла і родила в душі ненависть до чужого та нез’ясовану тугу за своїм рідним, хоч ще дуже-дуже далеким…

Одного ранку забігла в стрілецькі казарми цікава і неждана вістка: сотня усусусів, що стояла в Гаях коло Львова, звела перший бій з ворогом. Зварич чув уже про цю сотню. Вона рекрутувалась із найстарших членів стрілецької організації. Мала бути ціла в стрілецьких одностроях і з правдивими військовими крісами на п’ять набоїв. Вже місяць стояла ця сотня на селі, робила вправи і, як запевняли очевидці, могла безпечно рівнятися з лінійним австрійським військом. Вістка про перший бій з ворогом миттю облетіла цілу львівську Україну, а «Діло» видало з цього приводу бойовий комунікат: «Сотня Українських січових стрільців, що стояла