Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

— Можливо, — відповів професор тоненьким голосом і знову усміхнувся.

— От маєте, — продовжував четар, — доказ і на нинішніх часах. Останнє затьміння сонця і теперішні події. Цікаво, що ті всі небесні явища все віщували лихо.

— Тільки питання — кому? — обізвався елегантний брюнет.

Прийшов до слова грубий низенький пан, що стояв між двома столами. Зварич присягнув би, що це адвокат з провінції.

— Маю вражіння, що не нам, а їм, — заговорив швидко. — Чули ви, панове: кажуть, що під Бережанами мало бути щось страшного.

Професор підніс голову і примружив очі.

— Що мало бути?! Побили москалів, та й що більше!..

— Побили… Мало — побили. Розгромили! Оповідав мені один ранений… Цілу одну російську армію витопили в ставі!

Стрілецький старшина недовірливо покрутив головою.

— Не хочеться мені в це вірити… Неможливе.

Але всі «цивілі» разом з австрійським четарем накинулись на нього.

— Чому — неможливе? — образився адвокат з провінції.

— Зовсім можливе. Окружили, притиснули — і кінець, — вирішив астрійський четар.

— Не розумієте мене, — говорив стрілець. — Я не тому кажу «неможливе», щоби це було стратегічним нонсенсом, але тому, що, як я чув, то наші мали там набрати.

— Неправда! — заперечив із-за стола професор. — Найліпшим доказом — нинішні звідомлення з поля бою.

Всі присутні згідно притакнули головами, а адвокат з провінції додав:

— Я вже кілька днів тому чув, що коло Бережан прийде до рішаючої битви.

Але по хвилі, немов сумніваючись у цю «рішаючу» битву, журливо похитав головою.

— Тільки одно мене дивує: пощо наші поставили в Губичах гармату і вимірили на Стебник?! Де Дрогобич, а де Бережани!..

— Но… знаєте… це на всякий випадок, — успокоював його австрійський четар. — Мусять бути приготовані. Ану ж яка несподіванка…

— В такому разі, і Львів?..

— Про Львів нема мови. Читали ви вчорашнє «Діло»? В останніх часах Львів перемінений на твердиню, і ледве чи москалі загалом здобували б його.

В тім моменті в кімнату ввійшов якийсь австрійський поручник, високий мужчина, з гладко виголеним обличчям. Підійшов до стола і кивнув на привітання головою.

— Той пан до вас, — сказав елегантний брюнет і показав на Зварича.

Зварич зрозумів, що стоїть перед головним командантом. Правда, уявляв собі його зовсім інакше вбраного, і навіть прикро йому зробилося, але не мав часу на роздумування, бо поручник уже підходив до нього, привітно всміхаючись. Зварич витягнувся на позір, представився і, як міг найкоротше, розказав про ціль свойого приходу. Головний командант слухав його уважно, звісивши голову і примкнувши очі.

Врешті болюче всміхнувся і безрадно розвів руками.

— Ми нічого, товаришу, не можемо, на жаль, зробити.

Зварича мов окропом облило.

— Так… але я, я… мені казали, — сказав несміло, — що тут хіба військова влада може помогти.

Головний командант знов гірко всміхнувся.

— Військова влада — так, але не ми, не стрільці. Ми тут безрадні. Зрештою, австрійська команда має якісь підстави до арештів. Певно, що тут і там трапляються помилки, я сам знаю такі випадки, але це просто… помилки. — А обертаючись до елегантного брюнета з виплеканими вусами: — А ось пан посол у цій справі був уже в міродатних чинників, і нічого з цього не вийшло.

Пан посол встав з крісла і повагом підійшов до Зварича.

— Чув я, що ви говорили, і можу вам сказати одно: ніхто нині не має голосу, крім команди армії. Коли покажеться, що хтось невинний, не буде його тримати під ключем. Так мені вчора в корпусній команді сказали, і нема причини не вірити цьому.

Посол вернув назад до свого крісла, а головний командант додав ще від себе:

— Думаю, що за отця… як він?

— Керницького!

— Ага!.. Керницького, можете бути спокійні. Певно, за кілька днів справа виясниться. А щодо отця Дольницького, то це напевно безправний самочин якогось старшини, і я переконаний, що отець Дольницький дістане повну сатисфакцію.

На тім покінчилася аудієнція… Зварич вийшов перед будинок Головної команди і сам не знав, чи має тішитися, чи журитися. З одної сторони виглядало, що доля арештованих не є припечатана, з другої — було ясним, що ніхто з наших не має змоги зробити щось для них. Одинока рішаюча інстанція — це австрійська команда армії, і в її руках розв’язка справи.

Укрита і майже неслідна в мирні часи, військова сила показувалась тепер Зваричеві як великий, всемогучий, чинник, якому корилося все, що мало колись голос і значення.

Світські і духовні достойники, вибранці народу, визначні громадяни — все те принишкло, змаліло, прикрите тінню гарматного дула. Простягалася та тінь на цілий край, падала і на будинок Головної команди УСС, при вулиці Мохнацького, ч. 12.

В найближчій трафіці написав Зварич письмо до дядьків. Потішав і їх, і Керницьких як міг. Потішав тим, чим потішали його, і казав вірити в те, в що вірив сам, не маючи ніяких підстав. Про себе нічого не писав, про Наталку нічого не питав. Тільки додав для неї накінці одно слово поздоровлення. Одно слово, що не раз пишеться довше, як цілий лист…

Без великих труднощів опинився Зварич у Дідушковій сотні. Перейшов з ним тільки Склярський. Інші три бужанці лишились у золочівськім відділі, бо не хотіли, як казали, покидати краянів.

На новім місці Зварич далеко ліпше почувався. Багато мав тут товаришів і знайомих, а решта дуже швидко стала його товаришами і знайомими. Сотня складалася в переважній части з інтелігентів, решта — були це бориславські робітники і сільські хлопці. Бориславці імпонували всім своїми одностроями, які мали ще на здвизі і були настільки національно та товарисько вироблені, що цілком не відбивали від учнів та студентів. Сільські хлопці були теж немов вибрані, самі второпні, свідомі й інтелігентні.

Дідушкова сотня мала вже тоді славу одної з найкращих і ту славу задержала протягом довгого часу тяжких трудів і кровавих боїв, поки не розплилася в стрілецькому морі, даючи йому своїх стрільців на старшин і підстаршин.

Дяківська бурса, в якій стояла сотня, надавалася дуже добре на приміщення війська. Невеликі, віддільні кімнати і простора їдальня. Хлопці, розміщені роями по кімнатах, удержували в них взірцевий порядок. Спали на розстеленій соломі, прикритій ліжниками, а під голови кладучи свої наплечники. Коли брати під увагу молодий вік і здоров’я стрільців, спання було знамените. Ціла сотня, одинока з усіх усусусів, мала вже тоді кріси, щоправда, «верндлі», але мала і дуже пишалася тим.

Щодня рано виходила сотня на вправи на Кайзервальд, де поруч шведської гімнастики робила розстрільну і вправи в стрілянню… стріляючи долонею до долоні. Зварича і Склярського призначено