Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

Недореформований аграрний сектор Польщі не міг підтримувати дедалі більші військові видатки в час економічної кризи. Радянський військовий бюджет давно і суттєво перевищував польський. Радянсько-польську угоду було підписано у січні 1932 року[45].

У 1932–1933 роках ніхто не вважав Польщу серйозною військовою загрозою. Фінансування польської армії було суттєво скорочене. Радянські чекісти і прикордонники спіймали чимало польських шпигунів. Польські агенти аж ніяк не завадили перебігу колективізації під час хаосу на селі в 1930 році й не змогли схилити голодне населення до опору в 1932-му. Намагалися, але безуспішно. Літо 1932 року заспокоїло навіть найзавзятіших поборників агресивної зовнішньої політики Польщі. Якщо радянська влада обіцяє мир, то найкраще утримуватися від провокативних дій. Польські дипломати й шпигуни стали свідками голоду. Вони знали, що «канібалізм став річчю мало не звичною» і «вимирали цілі села». Але вони нічого не могли вдіяти з причинами голоду і ніяк не могли допомогти жертвам. Польща не розголошувала на решту світу, що польські дипломати знають про голод. У лютому 1932 року, наприклад, у польське консульство в Харкові надійшов анонімний лист, у якому благали поляків повідомити світові про голод в Україні. Але на той момент уже було підписано договорів про ненапад з Радянським Союзом, і Польща утрималася від такого кроку[46].

Сталін отримав набагато більшу свободу маневру на західному кордоні, аніж мав у 1930 році. Польща визнала статус-кво, підписавши в липні 1932 року договір про ненапад, і українські селяни тепер цілковито залежали від милості Сталіна. З педантичною завзятістю у серпні 1932 року Сталін (усе ще перебуваючи на відпочинку) розповідав своїм найближчим соратникам, що колективізації бракує лише належної юридичної основи. Соціалізм, заявляв він, так само, як і капіталізм, потребує законів, які захищають власність. Держава тільки виграє, якщо всю сільськогосподарську продукцію оголосити державною власністю, а будь-яке недозволене збирання їжі вважатиметься крадіжкою і негайно каратиметься. Голодного селянина могли застрелити тільки за те, що він підібрав картоплину із землі, яка ще недавно була його власністю. Можливо, Сталін справді вважав, що ці норми працюватимуть; але фактично закон узагалі перестав захищати селян від насильства з боку всевладної держави. Сам факт володіння харчами став доказом гіпотетичного злочину. Закон вступив у дію 7 серпня 1932 року[47].

Радянські судді зазвичай ігнорували букву закону, але партійні та державні чиновники розуміли його дух. Найбільш завзято цей закон насаджували люди молодшого покоління, які здобули освіту вже в нових радянських школах і вірили в обіцяну партією нову систему. Комсомольців настановляли, що їхнє «головне завдання» — «боротьба з крадіжками, приховуванням зерна і куркульським саботажем». Молодому поколінню містян комунізм обіцяв підвищення соціального статусу, вони мали зректися демонізованого пропагандою старого світу. В українську компартію, яка хоч і налічувала непропорційно багато росіян і євреїв, входило тепер чимало молодих українців, які вірили, що село охоплене реакційними настроями, і охоче долучалися до кампанії проти селян[48].

На полях будували сторожові вежі — пильнувати, аби селяни не підібрали собі який харч. У самій лише Одеській області було збудовано понад сімсот таких веж. По селянських хатах ходили спеціальні бригади, в складі яких працювало п’ять тисяч комсомольців, реквізовуючи в селян знайдені харчі. Активісти використовували, за спогадами селян, «довгі металеві стрижні для пошуку в стайні, свинарнику, в печі. Вони зазирали скрізь і забирали все, аж до останнього зеренця». Вони ходили селом, «ніби чума», гукаючи «Селяни, де ваше зерно? Зізнавайтеся!» Бригади забирали всі продукти без розбору, не гребуючи готовими стравами з печі, які самі й з’їдали[49].

Мов армія загарбників, партійні активісти спустошували країну, забираючи все підряд, не забуваючи при цьому про себе; їхня робота і завзяття приносили людям лише злидні й смерть. Почуваючись, можливо, винними, а можливо, безкарними, вони скрізь принижували селян. Бувало, мочилися в діжки з квашениною, для розваги змушували селян битися один з одним, веліли повзати й гавкати по-собачому, ставили на коліна у бруд і змушували молитися. Жінок, спійманих на крадіжці з колгоспу, роздягали, били і гнали голяка селом. В одному селі бригада напилася в хаті селянина і зґвалтувала його доньку. Не рідкість, коли жінок, які жили самі, гвалтували вночі під прикриттям реквізиції зерна — а потім забирали харчі. Ось такий тріумф сталінського правосуддя і сталінської держави[50].

Рейдами і декретами не створиш харчів. Звісно, селяни ховатимуть їжу, а голодні люди крастимуть продукти. Але проблема українського села полягала не в крадіжках і обмані, з якими справді можна дати раду через застосування сили. Проблема полягала у голоді й смерті. План хлібозаготівлі був нереалізований через те, що колективізація не принесла користі, урожай восени 1932 року був поганий, а плани здачі зерна зависокі. Сталін відрядив в Україну Молотова, щоб той мобілізував партійне керівництво на «боротьбу за хліб». Але ентузіазм сталінських прислужників не міг змінити того, що вже сталося. Навіть Молотов мусив 30 жовтня рекомендувати знизити план хлібозаготівлі для України. Сталін погодився з цією пропозицією, але невдовзі став на ще більш категоричну позицію, ніж раніше. Станом на листопад 1932 року було виконано лише третину річного плану[51].

Саме коли звіти про провал хлібозаготівлі дійшли до Кремля, наклала на себе руки дружина Сталіна. Вона вистрелила собі в серце 7 листопада 1932 року, у п’ятнадцяту річницю жовтневої революції. Що це означало для Сталіна, навряд чи можна зрозуміти до кінця, але він був шокований. Сталін теж погрожував укоротити собі віку. Його було не впізнати, Кагановичу довелося взяти слово на похоронах[52].

Наступного дня Сталін узявся до проблеми голоду з якоюсь новою злістю. Він поклав вину за проблемну ситуацію в Україні на українську компартію і селян. Настрій вождя відображали дві телеграми, надіслані 8 листопада 1932 року: індивідуальні господарі та колгоспники, які не виконують план хлібозаготівлі, не матимуть права отримувати продукцію решти галузей економіки. Для пришвидшення вироків комуністам і селянам, запідозреним у саботажі, в Україні створювалися особливі трійки. У листопаді було заарештовано 1623 колгоспних керівники. Знову почалися депортації: до кінця року з України вислали ще 30 400 осіб. Активісти говорили селянам: «Відчиняйте, або ми виб’ємо двері. Ми заберемо все, що у вас є, і ви будете помирати в таборі»[53].

Інтерпретувавши трагедію колективізації в останні тижні 1932 року, Сталін досяг нових висот ідеологічного виклику. Голод в Україні, факт якого Сталін раніше, коли був менш суворий, визнавав,