Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

1921 році. Брак продовольства змусив Леніна поставити на перше місце компроміс із селянством. Сталін добре знав ту історію, в якій і сам брав участь. Що сталінська політика колективізації може привести до масового голоду — це також було зрозуміло. Сталін знав, що до літа 1932 року понад мільйон осіб померло від голоду в Казахстані. Вождь засудив тамтешнього партійного керівника Філіпа Голощокіна, але мусив розуміти засадничі питання[37].

Майстер політичної інтриги, Сталін переводив український голод на персоналістський рівень. Першим його імпульсом (і тривкою тенденцією) було розглядати голод українських селян як зраду тамтешньої компартії. Він не допускав, що справжня причина криється в самій політиці колективізації; проблема буцімто полягала у втіленні політики, в місцевих керівниках, у чому завгодно, але не в концепції як такій. Розпочавши форсовані перетворення у першій половині 1932 року, він вважав, що проблема полягала не в стражданнях власного народу, а в тому, що може бути дискредитовано політику колективізації. Голодні українські селяни, нарікав Сталін, виїздять з рідної республіки й деморалізують інших радянських громадян своїм «скигленням»[38].

Десь навесні-влітку 1932 року в Сталіна зародилася думка, що коли факт голоду просто заперечити, то він в якийсь спосіб і зникне. Можливо, він міркував, що Україна і так перенаселена, а смерть кількасот тисяч людей у довшій перспективі мало що значить. Сталін вимагав, щоб місцеве начальство виконувало плани хлібозаготівлі, не зважаючи на перспективу неврожаю.

З одного боку, над місцевим керівництвом завис сталінський червоний молот, а з іншого — серп, яким смерть косила своє страшне жниво. Вони стикнулися з об’єктивною проблемою, яку риторикою чи ідеологією не розв’яжеш: брак насіння, запізніла сівба, погана погода, брак тракторів на заміну коням, хаос останнього етапу колективізації наприкінці 1931 року й голодні, неспроможні працювати селяни[39].

Ця дитяча пісенька описує світ українського села, який відкривався місцевим партійним чиновникам, набагато краще за лаконічні накази й велемовну пропаганду з Москви:

Батько Сталін, подивися, До чого ми дожилися: Клуня раком, хата боком, Кінь в колгоспі з одним оком, Ні корови, ні свині — Тільки Сталін на стіні. Батько в созі, мати в созі, Діти плачуть по дорозі, Нема хліба, нема сала, Бо місцева власть забрала. Не шукайте домовину — Батько з’їв свою дитину. З бичем ходить бригадир — Заганяє на Сибір[40].

Довкола місцевих комуністів стояла смерть, а над ними — заперечення партією очевидного стану речей. Голод — жорстокий факт, байдужий до слів та ідеологічних формул, депортацій і розстрілів. Після певної межі голодний селянин стає нездатним до продуктивної праці, і жодні ідеологічні вказівки чи особисті зусилля цього не змінять. Але дорогою нагору по інституційних каналах влади ця думка втрачала свою переконливість. Правдиві повідомлення про голод з низової ланки стикнулися з політичним тиском згори на пленумі ЦК КП(б)У 6–9 липня 1932 року в Харкові. Промовці скаржилися на неможливість виконати річний план хлібозаготівлі. Однак Лазар Каганович і Вячеслав Молотов, члени політбюро і сталінські емісари, відряджені з Москви, їх не слухали. Сталін велів їм розібратися з «українськими панікерами»[41].

Молотов і Каганович — вірні оплічники Сталіна, вони посідали чільні місця в політбюро і разом з ним керували Радянським Союзом. Сталін ще не був одноосібним диктатором, а політбюро якоюсь мірою ще лишалося колективним органом. Утім, ці двоє людей, на відміну від попередніх союзників вождя в політбюро, були віддані Сталіну беззастережно. Сталін безупинно маніпулював ними — але, власне кажучи, особливої потреби в цьому й не було. Вони служили революції через службу Сталіну і не дуже відрізняли одне від іншого. Каганович уже називав Сталіна «нашим батьком». У липні 1932 року в Харкові вони відповіли українським товаришам, що розмови про голод — це просто виправдання лінощів селян, які не хочуть працювати, і партійців, які не хочуть наводити дисципліну й виконувати плани хлібозаготівлі[42].

На той момент Сталін був у відпустці і їхав поїздом, споживаючи делікатеси, на південь — з Москви через голодну Україну на чорноморський курорт Сочі. Сталін і Каганович регулярно листувалися, в листах вони ділилися думками про голод як змову, спрямовану проти них особисто. Думка Сталіна зазнає несподіваного повороту — що селяни, а не він сам, використовують голод як зброю. Каганович запевнив Сталіна, що розмови про українців у ролі «невинних жертв» — просто «гниле виправдання» української компартії. Сталін висловив занепокоєння, що «ми можемо втратити Україну». А Україна мала стати «оплотом». І Сталін, і Каганович погодилися, що єдиний раціональний підхід — посилити кампанію хлібозаготівлі і якомога швидше експортувати зерно. На цей момент Сталін схоже сформулював, принаймні для себе самого, зв’язок між голодом і нелояльністю українських комуністів: голод був результатом саботажу, місцеві партійні чиновники — саботажники, а зрадливе партійне начальство прикривало своїх підлеглих — і все в інтересах польської розвідки[43].

Скидається на те, що Сталін навіть у 1931 році міг уявляти собі, що польська і японська політика загрожує Радянському Союзу. 1930 рік став апогеєм польської розвідувальної діяльності в СРСР. Польща таємно організувала на своїй території українську армію і готувала десятки українців та поляків для диверсійної і розвідувальної діяльності на території Радянського Союзу. Загроза з боку Японії видавалася ще серйознішою. У 1931 році радянська розвідка перехопила повідомлення японського посла в Москві, у якому йшлося про підготовку наступальної війни і завоювання Сибіру. Того року Японія вторглася в Маньчжурію, північно-східну область Китаю, яка мала довгий кордон з Радянським Союзом[44].

За повідомленнями радянської розвідки, восени 1931 року Польща і Японія підписали секретний договір про спільні дії проти Радянського Союзу. Це не відповідало дійсності, але щойно заходило про польсько-японський союз, радянська зовнішня політика йому перешкоджала. Японія ухилилася від підписання пакту про ненапад з Москвою, але Польща погодилася. Радянський Союз прагнув підписати угоду з Польщею, щоб економічні перетворення відбувалися в мирних обставинах; а Польща й не збиралася починати війну і переживала економічний спад.