Анна Харламова - Під омелою, Анна Харламова

Глава 10.

  

Емма сиділа у своїй кімнаті вже другу годину. Дівчина просто не знала, як вийти і подивитись у вічі Святославу, особливо після того, як його рука побувала у її трусиках. Як вона могла це дозволити? Вона, що геть забулась для чого вона сюди приїхала?! Видно, що так.
   — Еммо! — пролунав голос за дверима.
   — Що? — дівчина аж підскочила, не очікуючи на його появу.
   — Відчини будь ласка. Я хотів би поговорити про те, що сталося.
   Емма побілішала, а кісточки пальців набули кольору волошок від того, що вона занадто стискала ковдру.
   — Нам нема про що говорити. — Крикнула вона.
   — Еммо, не будь дитиною. — Зітхнув Святослав.
   — Потім… Поговоримо потім. — Її голос став, ще голоснішим.
   — Добре. Тоді я у магазин. — Одізвався він, і не чикаючи на відповідь, почимчикував униз.
   Емма видихнула. Хай йде… вона не могла дивитись у його блакитні очі і нічого не відчувати. Її так тягнуло до цього Казанови… він так її збуджував. Вона навіть не знала, що її тіло може так відгукуватись на ласки.
   Дівчина прислухалась і почула, як грюкнули вхідні двері. Нарешті!
   Емма обережно забрала фіранку і подивилась у вікно. Святослав прокладав собі шлях до доріжки, аж раптом до нього під’їхало авто. Напевно друг Павла. Емма усміхнулась коли побачила, як Святославу за комір насипався з гілок сніг. Він підняв голову, щоб подивитись, що сталось, але побачивши Емму усміхнувся, і піднявши руку махнув їй. Дівчина наполохалась, їй стало незручно… вона за ним спостерігала – тепер він буде думати, що надзвичайно їй потрібен. Вона взяла себе під контроль, і усміхнувшись махнула йому. Зачинивши фіранку, вона відійшла від вікна. Емма відчувала зараз лише одне, як гучно б’ється її серце, наче у наполоханої пташечки.
  

   Була третя година дня, а Святослава все не було. Емма почала хвилюватись за цього нестерпного Казанову. Але, що їй до нього? Він напевно гарненько собі відпочиває з якоюсь кралею, яку зустрів в магазині… чи у якомусь кафе. А вона, як дурна хвилюється за нього. Навіть їсти не може… хоча дуже хоче.
   Байдуже до нього.
   Накривши смажену картоплю кришкою, щоб вона зберегла тепло, Емма почимчикувала до своєї кімнати.
   Видно все ж таки не байдуже, якщо вона йому картопельку тримає гарячою.
   Дурепа!

   Святослав увійшов до будинку. Було незрозуміло тихо. Невже вона цілий день просиділа в своїй кімнаті?
   Він роздягнувся, повішав свої речі на гачок і пройшов до кухні. Помивши руки в теплій воді, він задоволено усміхнувся. Мороз на вулиці давав зрозуміти хто у цих місцях хазяїн. Святослав і не мав наміру сперечатись. Він хотів у тепло… хотів побачити жінку, яка полонила його думки… і підкорила його нижню частину.
   Святослав втягнув носом і відчув аромат картоплі. Підійшовши до плити, він підняв кришку зі сковорідки і широко усміхнувся. Вона чекала на нього. Хлопець з пречудовим настроєм вибіг на сходинки і миттю опинився біля дверей Емми. Двері у її кімнаті були трішки відчинені і саме в цю шпаринку було видно, що Емма дрімає. Це йому на руку. Усміхнувшись, він розвернувся і пішов униз готуватись до того, що цілий день планував.
  
   Емма потягнулась на ліжку і позіхнула. Цікаво, Святослав вже приїхав? Чому перше, що спало на думку, то це Святослав?! Капець! Емма буркнула собі під ніс.
   Треба спуститись і з’їсти ту картоплю, яку вона так дбайливо залишала цьому Казанові. Переб’ється! Хай їсть там, де проводить свій час!
   Емма відчинила двері і ахнула. По всіх сходинках мерехтіли маленькі свічечки. Казка – одним словом. Це все він?! Це все Святослав?! Неймовірно! Вона нерішуче пройшла туди, куди вели ці вогники – у вітальню. Камін був розтопленим, - у кімнаті було тепло та затишно. Потріскування дрів та жовто-червоний вогонь відкидав своє сяйво на дерев’яні стіни. Кімната настільки затишна, що здавалось тут оселилось щастя. Невеличка ялинка прикрашена різними старовинними іграшками стояла на столику у кутку, а біля неї з боків розмістились два крісла. Ці самі крісла і невеличкий диванчик – були оббиті картатою червоно-коричневою тканиною, а зверху на них такі ж самі подушечки та декілька пледів. Посеред кімнати - невеличкий м’який коврик, зеленого відтінку, а на ньому столик з темного дерева, як і усі меблі у цій кімнаті. Скрізь гармонія Різдва. Все у кольорах – свята. Полиці над каміном з безліччю книг і картини місцевої природи. Емма помітила, що лампочка в абажурі, ще тримає тепло, значить її щойно вимкнули. І не дарма. Кімната теж мерехтіла свічечками, а камін з радістю віддавав своє тепло.
   — Ммм… Красуня з перчиком, вже прокинулась. — Він торкнувся губами її шиї, швидко, але пестливо.
   Емма завмерла і на мить заплющила очі. М’які, гарячі губи – залишили свій бездоганний слід на її шкірі. Її тіло одразу відгукнулось на дії Святослава. Тремтіння і бажання.
   Дівчина розвернулась, і усміхнувшись промовила:
   — Тут дуже гарно. — Аж раптом її усмішка зникла.
   — Що таке? — його брови зімкнулись на переніссі.
   — Вибач, я напевно не вчасно… — Емма почувалась незручно.
   — Не зрозумів? Що ти маєш на увазі? — Святослав спантеличено дивився їй у вічі.
   — Це все… для… якоїсь дівчини. Ти напевно з кимось познайомився. — Емма зробила крок до виходу, але рука Святослава знову її зупинили. Все як завжди.
   — Так зустрів,… але тобі не варто нікуди йти.
   — Ну не буду ж я третьою зайвою. — Вона забрала свою руку.
   — Еммо…. Еммо… якщо ти підеш, тоді все, що я робив – зайве. — Торкнувшись її волосся, він запитав: — Чому в твою голівку не прийшла думка, що все це для тебе? Чому ти вирішила, що я такий козел, - який привів сюди якусь дівчину? І чому ти про себе не найкращої думки? — він хмикнув і похитав невдоволено головою. — Добре… я зрозумів. Ти не подумала про нас. — Він усміхнувся, приховуючи гірке почуття невдачі. —  Вино на столі… сир, фрукти і все інше теж там… — Хлопець розвернувся і додав: — Гарного вечора Еммо.
   — Стій! Прошу стій! — поспішила вона. — Я дякую тобі.
   Святослав розвернувся і подивився у сині очі.
   — Еммо… не варто. Все добре.
   — Ні, варто. Для мене ніколи ніхто такого не робив, і я подумала, що і цей раз – це не для мене. — Емма видихнула і продовжила: — Спочатку я подумала про себе, а потім… потім… ти знаєш. — Дівчина опустила очі.
   — Ти заслуговуєш на все це і на багато більше. — Підійшовши у притул, він торкнувся долонею її щічки. Його великий палець провів по її вустам, таким пухкеньким, м’яким і з перчиком. — Мені захотілось зробити тобі приємне. Посидіти… поспілкуватись… випити гарного вина.
   Емма затремтіла, відчуваючи його пальці і таке гаряче дихання біля обличчя.
   — Якщо ти ще цього хочеш… я… я тільки за. — Прошепотіла Емма, не маючи сил встояти перед цим Казановою.
   — Ніколи не сумнівайся в тому, що ти неймовірна жінка. І що за ради тебе, - чоловік захоче зробити щось приємне. — Узявши її долоньку у свою руку, він провів її до дивана. — Сідай зручніше, я наповню келихи і почнемо наш приємний вечір.
   Еммі здавалось, що усе це сон.
   — Святославе, можна запитання?
   — Можна.
   — Ні, ні забуть. Не зважай. Ще не випила, а вже хотіла бовкнути дурницю. — Засміявшись, вона хотіла замаскувати своє зніяковіння.
   — Тоді треба тобі, як найшвидше налити вина. Можливо тоді ти запитаєш те, що хотіла. — Його блакитні очі стали темнішими.
   Емма засміялась.
   Святослав наливав вино і слухав, як сміється Емма. Йому було приємно проводити з нею час, чути її сміх… або скарги.
   Хлопець простягнув їй келих.
   — Дякую. — Узявши кришталь до рук, подякувала вона.
   Всівшись з келихом біля Емми, він запитав:
   — Так ти тут, - щоб пізнати себе? — примружившись, запитав Святослав.
   — Саме так. — Усміхнулась дівчина. — А ти?
   — Відпочинок. Тим паче, не пропадати ж квиткам і оренди будинку. — Святослав підняв келих і промовив: — За нас. За людей, які не випадково зустрілись. За цю відпустку! Нехай вона буде солодкою, як твоє печиво. — Він підморгнув.
   — Гарно. За це! — Емма торкнулась його келиха своїм і зробила ковток смачного рожевого вина.
   Хлопець підняв над ними руку.
   — Подивись у гору. — Святослав подивився Еммі у вічі, а поті вверх.
   Емма прослідкувала за його очима, і усміхнувшись запитала:
   — Де ти знайшов омелу?
   — Яка різниця. Головне, що ти не можеш мені відмовити – традиція! — Святослав нахилився до Емми, ще ближче.
   Сексуальна усмішка, вогник в очах і голодний погляд дали Еммі зрозуміти, що їй нема куди тікати.
   — Ти такий самовпевнений?!
   — Ну ж бо Емма… традиція. — Ігноруючи її слова, він згоряв від нетерпіння.
   Емма поставила на столик свій келих і забравши у нього келих, вчинила так само. Їй так кортіло відчути його губи. Вона так бажала відчути його смак. Дякуючи традиції – вона може отримати те, чого так бажає.
   Святослав голосно ковтнув, коли Емма почала нахилятись до нього. Її гаряче дихання, аромат ванілі та близькість – розбудили його член. Хоча вона навіть не встигла його торкнутись, а він вже згоряв від бажання. Легке тремтіння охопило його в передчутті чогось солодкого. Він відчув тепло її пальчиків на своїх грудях… Цікаво він зараз дихає, чи ні? Він нічого не розумів… ця мить зупинилась… він чекав і отримав. Емма торкнулась своїми гарячими губами його губ і тихо зітхнула,… як і він. Вони обоє хотіли цього до знемоги.
   Емма хотіла поцілувати його ніжно, ледь торкаючись, але… як тільки торкнулась його губ, як тільки відчула їхній смак, - її занесло. Вона просунула свій язичок у його рот, шукаючи насолоди. Його аромат був привабливий, як і він.
  З достатньою впевненістю Емма притулилась до нього, майже нависаючи над ним. Святослав відхилив голову назад і Емма майже впала на нього. Хлопець опустив омелу на диван і коли руки були звільненні – він притягнув м’яке, пружне тіло до себе. Її груди торкались його і до божевілля зваблювали. Йому так кортіло пізнати смак цієї спокуси… смакувати довго… дуже довго. Їхній поцілунок під омелою переріс у неймовірно шалене поєднання. Цілунок був таким, який може бути лише між людьми, які дуже бажають одне одного. Вуста пекли вогнем, дихання бракувало, а швидкість і заглиблювання – були божевільно наполегливими.
   Емма відсторонилась, ледь дихаючи. Її очі блистіли, а вуста були припухлими, які знову розбурхували уяву Святослава. Ці б губки опустити на його плоть, яка вже давно прокинулась.
   — Традиція виконана. — Глибоке та переривчасте дихання не давало Еммі нормально говорити.
   — Еммо… — він божеволів від цієї жінки. Кожна клітинка бажала її. Що взагалі з ним таке?! Поводиться, як підліток. Викид пролактину – просто необхідний. Якщо він її не отримає, доведеться скористатись давно забутою практикою самопоміч. Він почав шукати на дивані омелу і коли знайшов, додав: — Наполягаю повторити… традицію. — Його дихання було таким самим глибоким, наче після бігу.
   — Заспокойся… Казаново. — Вона усміхнулась широко і задоволено.
   — Все ж таки, я не помилився, - ти називаєш мене Казановою. — Святослав засміявся. — Приємно це чути від Красуні з перчиком.
   Емма намагалась підвестись якомога пристойніше, але як це могло вийти – коли її нога між його пахом. Вдаючи, що вона не звертає на це увагу, вона всілась на диван, червоніючи, як підліток, якого застукали батьки.
   — Не помилився. — Усміхнулась вона і узяла зі столу два келихи. Один передала йому.
   — Дякую. — Узявши келих, він запитав: — Може все ж таки запитаєш, що хотіла? — він зробив величезний ковток вина, у горлі геть пересохнуло.
   Емма зніяковіла, ще більше.
   — Я хотіла запитати… ні…
   — Еммо, ти можеш запитувати все, що забажаєш. — Він сексуально усміхнувся і пройшовся великим пальцем по своїй нижній губі. — Ти вже доросла дівчинка.
   Для Емми це прозвучало, як виклик:
   — Я нормально цілуюсь? — рожева фарба розмалювала її щічки.
   Святослав поперхнувся вином і задоволено усміхнувся.
   — Еммо твої цілунки, - мрія кожного чоловіка. А якщо тобі щось колись сказали, - то це лише тому, що у твого кавалера була нульова самооцінка. Зрозуміла?
   — Так. — Емма, зробила ковток вина, і подивившись у його блакитні очі, запитала: — Як ти здогадався, що це мій колишній дав мені зрозуміти, що я це не дуже вмію?
   — Це зрозуміло, як «Божий день». — Хлопець знизив плечима. — Повторюся Еммо, - твої цілунки, - мрія кожного чоловіка. Казанови – це точно. — У його очах заплигали вогники. — Ти це вмієш. Повір, я знаю про, що говорю. Мене ще так ніхто не цілував.
   — Дякую.
   Зрозумівши, що вона повірила лише наполовину додав:
   — Еммо, я завжди говорю правду. — Святослав згадав її губи на своїх – і це дійсно було правдою, його ще ніхто так солодко і з такою віддачою не цілував.
   — Я вірю тобі, Казаново. — Її голос став впевненішим. Вона бачила в його очах правду і ще щось… - це був голод. Саме він її і запевнив.
   — Еммо…
   — Так?
   — А тобі подобались його цілунки? — цікавість узяла верх.
   Тепер була черга Емми закашлятись, надпиваючи вина.
   — Я гадала, що так…
   — А тепер, щось змінилось? — він дивився прямо їй у вічі, чекаючи на відповідь.
   — Вже так. — Емма інстинктивно облизала вуста, згадуючи те, як цілується Святослав.
   Це було більше, аніж натяк і Святослав задоволено усміхнувся.
   — Чому так довго була з ним? — блакить його очей хотіла потрапити у її душу.
   — Не знаю. Так завжди виходить. Закохуєшся. Довго разом… а потім…
   — Ти запевнила себе, що бути інакше не може. Навіть з іншим, правильно?
   — Гадаю що так. — Емма зітхнула. Святослав був правий. Вона гадала, що так буде з усіма чоловіками, тому навіть не хотіла будь що змінювати.
   — Скільки разів на тиждень, ви займались коханням? — чесно кажучи, він боявся почути відповідь, але все ж таки запитав надіючись на те, що не так це було вже і багато.
   — Святославе… ти змушуєш мене долити собі вина. — Засміялась Емма, хоча насправді було не смішно.
   — Я б міг запитати скільки разів на день, але сумніваюсь…
   — Правильно робиш.
   Святослав долив їм вина.
   — Я слухаю.
   — Один раз на два тижні… іноді і довше. — Її щічки зробились, як стиглі яблука.
   — Що?! Ти не любиш секс? Чи у нього якісь проблеми? — Святослав уважно вдивлявся у її очі.
   — У нього не було проблем. Просто… просто йому цього було вдосталь. — Емма ковтнула вина і опустила очі, змовчуючи відповідь на перше питання.
   — Еммо, а тобі було вдосталь? — його очі звузились, чекаючи на відповідь.
   — Я так звикла. Звідки мені знати, як по інакшому. — Емма не підводила очей, роздивляючись рожеву рідину у келиху.
   — Запитую у друге – ти любиш займатись коханням? Тобі до вподоби секс? — Святослав облизав губи і майже наполягав на відповіді.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно