Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

під час пологів. Королі — і французький, і прусський — погано обійшлися з ним, і Вольтер мусив жити у вигнанні. Щоправда, це вигнання було позолочене: ні Деліс, ні Ферне зовсім не були жахливими місцями перебування. Однак своїм благополуччям Вольтер був зобов’язаний тільки власній розважливості і аж ніяк не людям, серед яких були й ті, що його люто переслідували. Він особливо близько до серця брав суспільні лиха — війни, нетерпимість. І ось 1775 року до жорстокості людської приєднались ворожі вихватки природи. Це був рік лісабонського землетрусу, який зруйнував одне з найпрекрасніших міст Європи, що глибоко схвилювало Вольтера. Ні, справді не можна пережити те, що все минає. Дійсність здавалася жахливою.

Коли-небудь все буде добре — ось наша надія;

Все добре нині — ось ілюзія.

Усе буде добре коли-небудь, якщо людина працює над перетворенням суспільства. У цих словах намічено вольтерівське розуміння прогресу і філософія Кандіда.

«Кандід» народився з мистецького досвіду Вольтера і з роздратування, яке викликали в нього деякі філософи, наприклад Руссо, який писав: «Коли вища істота не зробила світ кращим, значить вона не мала змоги зробити його таким», або Лейбніц[45], який твердив, що все на краще у цьому кращому із світів. Вольтер вклав цю ідею у вуста Панглоса, філософа-оптиміста, а його учня, наївного молодого Кандіда, відправив мандрувати по світу, де той пізнає, що таке війна, інквізиція, убивства, крадіжки, насильство, єзуїти Парагваю, побачить Францію, Англію, Туреччину і констатуватиме зрештою, що людина всюди дуже зла тварина. І все ж таки останніми словами книги Вольтера були: «Треба обробляти свій сад», тобто світ наш божевільний і жорстокий; земля здригається від землетрусів, небо метає блискавки, королі воюють, церкву роздирають суперечки. Встановимо межі нашої діяльності, і спробуємо виконувати нашу скромну справу якнайкраще. Цей висновок, «глибокий і обмежений», останнє слово Вольтера, буде й останнім словом Гете. Все погано, але все може бути поліпшено. Це і кредо сучасної людини, і мудрість будівничого — мудрість недосконала, але така, що приносить плоди. Вольтер, як говорить Бенвіль[46], «щедро розчищає землю від ілюзій». На цій спустошеній землі можна будувати.

Сучасні письменники відкрили, що наш світ абсурдний. Але все, що можна було б сказати з цього приводу, вже сказано, і дуже розумно, Вольтером в «Кандіді», і було б краще замість того, щоб обурюватись навколишнім світом, знайти в собі мужність діяти.

III

«Кандід» — вершина творчості Вольтера. З романів, які вийшли після нього, найкращий «Простодушний». Йому ще властива та сама вольтерівська експресія, швидкість темпу, та сама чарівність розуму, але теми його не такі значні, як у «Кандіді». «Історія Дженні» — це захист деїзму, «єдина вузда для людей, які спритно творять таємні злочини… Так, друзі мої, атеїзм і фанатизм — це два полюси світу, розгубленості, жаху». «Вуха графа Честерфільда» — повість, яка доводить, що всім у цьому світі керує фатум. Отже, навіщо тоді філософствувати? Навіщо хвилюватись? «Пийте гаряче, коли холодно, пийте прохолодне у літню спеку; будьте поміркованими в усьому, стежте за травленням, спіть, насолоджуйтесь і смійтесь з усього іншого». Цей висновок менш за все можна назвати поетичним.

Але головна якість прози Вольтера його щасливих днів — це поезія. «Є щось піднесене у кожному великому творі, — говорить Ален, — і навіть у романах Вольтера». Поезія у нашому божевільному світі значною мірою є виразом безладних ідей, регульованих ритмом. У цьому розумінні Шекспір з його духами, відьмами і чаклунками був справжнім майстром поезії. Але кращі повісті Вольтера теж мають ці властивості. Несподівані каскади абсурдних подій, що затоплюють сторінки його творів, швидкість дії, майже безперервні стогони Мартена, простодушні вчинки Кандіда, нещастя Панглоса і розповіді Старої — все це приносить розумові певний трагічний спокій, який дає лише справжня поезія.

Таким чином, Вольтер, який прагнув бути великим поетом і стільки страждав над композицією своїх трагедій та епопеї, закінчив, сам не усвідомлюючи цього, тим, що створив зразки справжньої поезії у своїх прозаїчних повістях, які він писав граючись і не вважаючи скільки-небудь значними.

Ще один доказ, — міг би він сказати, що зло є добром, добро є злом і що фатум править світом.

Жан-Жак Руссо

[47]

«Сповідь»

Не багато є письменників, про яких можна було б сказати: «Без них уся французька література пішла б зовсім іншим шляхом». Руссо — один з них. У той час, коли життя суспільства по-своєму формувало письменників, ведучи їх від одного етапу до іншого — від благородства, що драпірувалося у шати манірності XVII століття, до цинічного свободолюбства XVIII, — женевський громадянин, який не був ні природженим французом, ні дворянином, ні лакизою у знаті, скоріше чутливий, ніж галантний, віддавав перевагу радощам сільського відлюдного життя перед салонними розвагами, широко розчинив вікна на швейцарські і савойські пейзажі і впустив струмінь свіжого повітря у літературу.

Шатобріан зобов’язаний йому музикою «Рене», думками і навіть репліками свого героя. Рене — той же Руссо, але видозмінений; «благородний рицар, знатний мандрівник», закоханий в індіанок і сильфід, а не бродяжка, не злодійкуватий учень гравера, не чічісбей зрілих красунь. Коли б Шатобріан не читав «Сповіді», багато джерел краси, яка чарує у «Замогильних записках», лишилися б йому невідомими. Руссо першим, як сказав Сент-Бев, «вніс смак села» у нашу літературу.

Стендаль був не менше зобов’язаний Руссо. І не тільки сила почуттів його героїв і палкість їхніх освідчень говорять про вплив цього великого попередника, але й самий образ Жюльєна Сореля виліплений з Руссо, яким він постає із «Сповіді».

Класики більше поважають пристойність, ніж істину. Мольєр і Ларошфуко прикрашали відвертість; Вольтер не робив цього. Руссо хвалиться тим, що говорить про все без утаювання.

У бібліотеці Невшателя зберігається перший чорновий нарис початку «Сповіді». Тут значно виразніше, ніж у вступі до закінченої книги, до певної міри театральному, пересиченому трубними звуками Страшного суду і закликами до верховної істоти, Руссо виявляє «ідею свого задуму»:

«Ніхто не може описати життя людини краще, ніж вона сама. Її внутрішній стан, її справжнє життя відомі тільки їй. Але, описуючи їх, вона їх приховує: малюючи своє життя, вона займається самовихвалянням, показуючи себе такою, якою хоче здаватися, але зовсім не такою, якою вона є. Найщиріші люди правдиві, особливо в тому, що вони говорять, але вони брешуть у тому, що замовчують; і те, що вони приховують, змінює значення того, у чому вони лицемірно признаються; говорячи