Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 7

Коли розплющую очі, то перше, що бачу – морду кицюні. Від страху з горла виривається писк і я ніби у тих фільмах жахастиках відповзаю назад, до стіни, як виявляється великого намету з тканини. Її золоті очі дивляться на мене уважно, зацікавлено, та тепер якщо вірити мордочкам киць, зовсім не з бажанням зжерти.

– Кицюня. – Шепочу.

Ні, ви не подумайте, я не якась там боягузка великих киць, але просто уявіть себе на моєму місці: пантера, велика чорна пантера. Та у людей в генетичному коді закладено їх боятися.

– Кицюню, як ти висловилася звати Шаан, і вона моя улюблениця з тутешніх тварин.

Стрімко повертаю голову на голос Сеера й бачу, як він насмішкувато спостерігає за мною. От же, блін! Це ж треба, щоб він тут сидів! Потім якось так виходить, що я дивлюсь на себе, і виявляється на мені нова сукня. Темно синя, схожа на смарагдову. Тільки на талії ще щось вишито.

– Ти тут що робиш?! – Я розгнівана, що побачив мій страх, отже, зможе ним скористатись, роздратована, що мене вже хтось переодягнув ( хоч би це була Дашка), і взагалі ненавиджу все у цьому світі.

– Це мій намет. А ти, як принцеса, що має стати моєю дружиною, будеш жити тут. – Так спокійно відповідає, наче розповідає як суп варити.

Хмурюсь.

– Засранець.

Здивовано дивиться на мене чорним поглядом.

– Не зрозумів?...

– А що тут незрозумілого? З-а-с-р-а-н-е-ц-ь! – По буквах кажу. – Ти, і кицюня твоя!

– Принцесо Ліліано, – чомусь встає й тепер бачу, що займає десь пів цього намету. Ну і мужик, нічого не скажеш. Тут вже не кам'яна стіна, а фортеця ціла. – Я не дуже знайомий зі звичайною людською мовою, хоч і демон, і у принципі розумію усі мови, але якщо ви ще хоч раз мене так назвете…

– Засранець! Козел! Гад! – Встаю на ноги й роблю крок до нього. Забуваю про страх, адже все що відчуваю – гнів, і він такої сили, аж мені страшно. – Через тебе всі мої біди.

– О ні, Леля, вони через тебе, – посміхається гад, так, знаєте, ніби знущається, – ти перериваєш Імператора, за що можеш бути негайно проговорена до смерті, ти огризаєшся, ти погрожуєш й бажаєш смерті, врешті-решт. А я демон, у мене терпіння дуже мало. – Тоном таким, що моторошно стає.

– Так приведи у дію свій вирок! – Фиркаю. Ага, коли ми злі, нам начхати імператор тут чи демон, хоч Папа Римський, я просто жадаю помсти за всі свої біди. – Що ж ти мене тягнеш у Долину Пісків? Для чого удаєш, що думаєш, що я справжня принцеса, якщо знаєш, що це не так? Навіщо кажеш, що мушу стати дружиною?! Та я краще язика собі відкушу, ніж скажу тобі “так”!

– Тут твоєї згоди не потрібно. – Наближається до мене й нависає зверху ніби скеля. – Мені взагалі твоєї згоди для будь-чого не потрібно. На тобі моя печать. Ти – моя. А що з тобою робитиму питання іншого характеру.

– Що зі мною робити? Додому відправити! Чуєш, Демоняка?! – Лють розгоряється ніби полум'я від подиху вітру. Настільки, що навіть дозволяю собі штовхнути Сеера долонями у груди. Звісно, цій скелі на це начхати, він навіть не рухається, але бачу, як образа, що я так зневажаю Імператора, щоб його, спалахує в очах.

– Ти покарана. І просто зараз будеш відпрацьовувати покарання та молити про милість! – Гиркає так, що стіни намету тремтять, ну гаразд, може то там вітер так гуде, але ж епічно все одно. – Шаан, геть! – Кицюня рухнувши вушками вилітає з намету так швидко та стрімко, ніби стріла пролітає повз нас. А за нею йде Сеер.

Але все, що цікавить мене, якого біса його киця робить тут, і чому вирішила мене зжерти кілька годин тому, а тепер спокійно лежить поряд? Наказ Імператора чи її власне бажання?

– Щоб ти у пеклі горів! – Кидаю у слід демону й сідаю на ложе з матраців. Гнів зникає, залишається сама лише образа.

Намет, до слова, з якоїсь тканини, явно не такої, як роблять сучасні намети, та й у розмірах він значно більший. Тут і матраци обшиті якимись узорами, і килим на підлозі, дзеркало, столик, навіть ширма для переодягання, а ще кілька скринь. Доволі так затишно.

Посидівши кілька хвилин сама вирішую, що все-таки не збираюсь слухати імператорів усіляких й взагалі-то наказу, якщо що, сидіти у наметі не було. Він говорив тільки про покарання. Ще, що це буде зараз, але пройшло точно хвилин двадцять, а зараз – це зараз. Не вміє виконувати власні погрози, ну хто ж йому лікар.

Відкидаю полог та виходжу надвір. Страшнувато стає. Навколо чорні дерева оповиті темрявою, вона наче в'ється та стелиться навколо воїнів Сеера та їх вогнищ. Світла від багаття не достатньо щоб розігнати ніч, але без нього явно було б гірше. Свіже повітря настільки чисте, чомусь тільки зараз помічаю, ніби ми на гірських схилах.

Бачу, як воїни, і Дашка з Мельхомом сидять навколо одного з вогнищ, щось їдять, сміються й взагалі дуже круто проводять час. Ну Дашка. Не встигла фею звабити, вже за брата імператора береться, молодець, нічого не скажеш. Як це називають – знайде своє місце всюди?

Подумки тішусь, що намет Сеера, якого до речі ніде не видно, знаходиться в не дуже освітленій частині табору, тож мене поки не помічають. І тут мені в голову приходить дуже погана ідея. А, що як спробувати втекти? Просто зараз? Так, знаю, кидати подругу, котра тут коріння вже пускає не дуже гарно, але ж це не її тягнуть незрозуміло куди й для чого, і не на ній тавро власності поставили. Звісно, пам'ятаю, що демон казав, що знайде мене всюди через свою печать, та варто спробувати. Напевно.

Сумніви приходять разом з ідеєю. Я не знаю, що водиться у цих лісах, у мене немає з собою їжі, провіанту, грошей, і навіть не відомо в який бік тримати напрямок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍