Настуся Соловейко - Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко

Я машинально кивнула, не уявляючи як дістатися всіх цих поличок за сім хвилин.

Ми підійшли до круглого столу.

– Ось, натискаєш сюди, – вона натисла на чорну пласку панель і та засвітилась – вводиш назву книги й вказівник будує маршрут до неї, – наприклад, серійні вбивства.

На панелі з'явився нескінченний список.

Онорія навмання тицьнула пальцем і просто у повітрі з'явились червоні стрілки, що вели кудись углиб зали.

– Швиденько ідеш по маршруту. Самій видиратися по щаблинах не треба, потрібна драбина сама тебе підійме. Що ще? Зазвичай тут багатенько народу, сьогодні  просто професійне свято у законників, тож у сусідній залі всього два відвідувачі.

Я заглянула у залу і побачила двох ельфів, що старанно занотовували якісь документи.

– Будь привітна, але не дуже. Сюди ходять здебільшого чоловіки, а ти для них екзотика, тож доведеться навчитись їх ставити на місце. Повір, я тут працювала цілих пів року, коли на щастя мене перевели до секції художньої літератури.

Далі, коли видаєш книгу, фіксуєш ім'я одержувача, координати кристала зв'язку, дату і час. Здебільшого книги можна брати додому. Одначе, певна частина невиносна. Також, тобі доведеться вибивати книги з тих, хто занадто довго їх не повертає. Зрозуміло?

– Наче б то. Та як я все це встигну за сім хвилин? І чому книги не можуть самі до мене підлітати?

Онорія знизила плечима.

– Це у твоїх інтересах навчитись встигати. Стосовно книг, не можуть вони до тебе самі підлітати, більшість з них насичені своєю власною магією, яка увійде в конфлікт з магією призову. Ще питання?

– Перерва в мене є?

– Так, пів години, з двох до двох тридцяти. Що ж, тепер архів артефактів.

Ним виявилась така ж сама величезна зала забита знизу доверху різними речами. На перший погляд, вони не видавались магічними. Годинники, колби з рідиною, куски металу, шестерні, незрозумілі механізми.

– Отже, деякі з них згаслі, деякі працюючи, проте, всі вони можуть становити небезпеку. Тож не зачепи їх. Бери в руки тільки в спеціальних рукавичках, – вона махнула у бік полички з купою синіх рукавичок.

– Кожного дня поступають нові, твоя задача фіксувати й описувати їх в магічному журналі та чіпляти на них ярлики.

Вона відкрила контейнер у стіні.

– Тут лежать нові.

– А як я можу знати, що фіксувати? Я ж гадки не маю, що це.

– Просто переписуєш інформацію із щоденного журналу, там все є.

– Навіщо ж стільки роботи, коли вже все описано.

– Для того, щоб за потреби мати резервні описи. На випадок, якщо щось зникне. Щоденний журнал змінюється кожний день, а магічний ні. Утім, вже багато років звідси нічого не зникає.

Вона показала мені магічний журнал і як його заповнювати.

Більш нудної роботи я ще не зустрічала, краще б залишилась вдома і ставила печатки на документи.

З тугою подумала про те, що доведеться просиджувати тут по дві години на день. І це не враховуючи штрафних за повільну видачу книг.

 

 

 

Того дня я видала всього три книги, і це зайняло в мене далеко не сім хвилин. Втім, Онорія сказала, що в мене є тиждень, щоб навчитись.

Потім, дві години під пильним оком моєї наставниці та Карла, я працювала в архіві.

По дорозі додому мені хотілось вдаватись.

Це ж треба попасти в таку кабалу! І до всього ще й відділ криміналістики! Наче мені не вистачає криміналу в житті!

Викрадення, погрози від колишнього нареченого й набридливий містер біле око!

От же ж духи! А що, як він частий відвідувач?!

Ні, не буду про це думати, якось розберусь.

Я трохи переживала, що заблукаю і не знайду дім Голди, та цього не сталося.

Підходячи до будинку побачила пані Шмок в саду. Вона сиділа у кріслі качалці й в'язала. Ця картина так не підходила до її зовнішності, що я ледве не засміялася.

– А ось і ти! Як пройшло?

Я розказала.

– Не знала, що у них там все так серйозно, завжди дивувалась, що бібліотекарі такі спритні. Не переживай, навчишся. Твій Йорі виявився ненажерою. Утім, може, йому мало діставалося, коли він жив із родичами.

Я подивилась на клубок білого хутра, який блаженно примруживши очі, лежав біля квіткової клумби.

– Доведеться тепер ще квітів насадити.

– Вибачте Голда, я зовсім не хочу вас турбувати.

– Та які там турботи! – вона махнула рукою.

– А для чого взагалі ці створіння?

– Домашні улюбленці. Кажуть заспокоюють нерви. В них приємне хутро. Ходімо їсти. В мене скоро почнеться Іменджин.

– Що? – не зрозуміла я.

– Ти щось чула про Імеджинаріум?

Я кивнула. А як же!

– Ну от, те що там показують називають імеджини. Вони бувають серійні. Тобто діляться на частини. От такі я обожнюю. Ввечері, з чашкою чаю і печивом.

Я пирхнула.

– Так, так, не забувай, мені вісімдесят років. От твоїй бабусі скільки?

– Сімдесят п'ять.

– От бачиш, а я ж бо старша. Ходімо!

– Вибачте, Голда, може мені треба теж готувати?

– Про це не турбуйся, я люблю готувати.

Ми провели вечір в розмовах, а потім я дивилась Імеджин разом з пані Шмок.

Хто б знав, що вона цікавиться виключно рослинною тематикою. Спостерігання за висадкою нескінченних саджанців дієвіше за будь-яке снодійне.

Широко позіхаючи я вже збиралась піднятись до себе, коли пригадала про Йорі.

Треба ж певно забрати його з вулиці? Чи ні? Спитала в пані Шмок.

Виявилось, що Йорі можуть самі знайти хазяїна, особливо коли голодні.

– Візьми магічні конфети, давай по три ввечері й вранці, я буду годувати його в обід. Забери коробку на кухні, я постелила в неї пух, Йорі люблять м'яке.

– Дякую вам!

Зайшовши до кімнати я засвітила магічні ліхтарики.

Погляд зачепився за коробку з бантом, що лежала на тумбочці.

Поклавши імпровізований дім домашнього улюбленця у крісло поряд з ліжком схопила подарунок.