Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

з’ясовують стосунки латиноси. Цікаво, чи замішаний у їхніх розборках який-небудь конфлікт перуанської та колумбійської ідентичностей? Її колега по Human Rights Studies уругвайського походження завжди фахово ідентифікує всі нюанси латиноамериканських суперечок, навіть в університетських їдальнях. Він би не повірив, що вона, така спокійна і врівноважена, наразі сама втягнена в національний конфлікт бозна-якої давнини. Хоча національного конфлікту не було, була зрада, найстрашніший її різновид, коли зраджено тих, хто довірився зрадникові усією душею.

Добившись свого, свекруха повернулася до Москви. А вона народила сина, і настали по-іншому смертельно важкі дні: дві жінки й немовля в кімнаті на чотирнадцять метрів. Мама працювала, їй ще дуже далеко до пенсійного віку, а вона була змушена оформити академвідпустку по догляду за дитиною. До речі, вийшовши заміж, вона прописалась у будинку бабусі, яка померла одного дня, поки його мати перебувала в них. У тому районі зводили багатоповерхівку, і бабусин будинок із садочком ішов під знесення. Сусіди знайшли її, вона з дитиною могла тоді отримати квартиру. Мати категорично не дозволила їй починати ту справу, хотіла прописувати її назад до себе на свої чотирнадцять метрів, повторюючи тричі на добу: «Ти не уявляєш, які страшні люди його батьки! То велике щастя — не мати ніяких контактів із тою родиною. Бідна ти моя!»

Хлопчик трохи підріс, коли сталася Чорнобильська аварія. Почалась тяжка масова істерія: куди тікати з дітьми з Києва? Відразу ж зателефонувала московська свекруха, запропонувала допомогу. Мама грубо відмовила їй, але записала телефон. І тут озвалась і жлобава свекруха з сапкою, п’ять кілометрів пішки від електрички, — вона мешкала в південному регіоні, який вважався радіаційно безпечним. Бідна мама зовсім заплуталась, не знала, кого з осоружних родичів послати подалі, а від кого все-таки прийняти запропоновану допомогу. Принаймні московська наволоч, на відміну від селянської, не змусить бідну дитину копати город...

У Москві вона з сином жила у домі приходящої домработніци своїх свекрів, улесливої нещирої жіночки, яка, одначе, не дуже сварила за невимиту плиту чи непідтерту підлогу, а іноді навіть сиділа із дитям, щоб вона могла вийти за продуктами чи просто погуляти по Ма-асквє. Домработніца розповіла, що він у батьків не живе. З’являється у них дуже рідко, раз на три-чотири місяці, і завжди гучно лається з ними. Тільки-но він у них з’явиться знов, вона скаже йому про неї й хлопчика. А там — як він захоче.

Вона видзвонила у Москві знайомих киян, які вчились у Білокам’яній в аспірантурі. Один з них, Саня Кравець, був свідком, коли вони одружувались. Він обіцяв допомогти розшукати його, пояснити йому, чому все так сталось. Адже вона ще сподівалась повернути колишнього, покладаючи великі надії не так на себе, затуркану й змарнілу, як на маленького сина, який ріс гарненький, щокатенький, чорнявий, ніби з радянського плаката «Щасливе дитинство».

Одного дня Саня Кравець нарешті зважився сказати їй: він таки справді у батьків не живе, але мешкає в іншому місці з дружиною Лідою, з якою вони вже підготували документи на виїзд із СРСР, чекають дозволу. До речі, скоро в них вечірка, там буде багато людей, можеш і ти прийти, якщо вважаєш, що тобі варто прийти.

Так, звичайно ж, вона прийде. Вона вкотре вблагала домработніцу покласти спати сина, і, зустрівшись із Санею Кравцем на метро Курська, рушила до Кусково. Тоді вона й побачила Лідку. То була не просто гарна молода жінка, то була професійна білява красуня із неприродно високими грудьми, із великими вивернутими чуттєвими губами. Таких на теренах колишнього СРСР майже й не було, вони з`явились потім, разом із комерціалізацією суспільства.

Він довго робив вигляд, ніби не помічає її. А коли це стало неможливо, зняв руку з оголених плеч Лідки, вийшов на кухню й затягнув свою пісню, чому вона розлучилась із ним, це вона в усьому винна. А Лідка вийшла за ним, і поки тривала їхня істерична розмова, обняла його ззаду й терлась носом об його спину, і водила руками з неймовірним манікюром по його грудях. А вона безпорадно простягнула йому фотокартки сина і плакала, і виправдовувалась, і мало не падала перед ним на коліна, а Лідка ніяк не відлипала і масувала долонями його груди, живіт і нижче.

Потім у Москві було ще декілька їхніх зустрічей: і з ним, і з його родиною. Вона вимагала, щоб свекруха зізналась, як морально катувала її, вимагаючи розлучення. І їздила до нього разом із сином, і він не хотів бачити сина, якого вона нібито зрадила також, тільки Лідка пхала малому імпортні шоколадки.

А свекруха зателефонувала її матері, яка невдячна ця дурна молода жінка, їй зробили таку послугу, задарма тримали у Москві в такі важкі часи, коли беруть по 2-3 рубля на добу з носа, а вона влаштовує скандали на всю Москву, мовляв, не так її приймають. І мати, яка тільки-но повернулась зі своїми учнями, яких супроводжувала в оздоровчий табір, терміново виїхала до Москви, і вони разом зібралися й вирушили додому, зрештою, все одно на носі перше вересня, тож мамі треба працювати, і їй треба було доучуватись, а малого оформляти в ясельки. «Треба вже закінчувати з тим божевільним коханням, скільки можна, невже ти не бачиш, дочечко, вони тобі його не дадуть! От же ж навіть в Америку готові його відпровадити, аби не в Київ!»

Саня Кравець повідомив її, коли вони з Лідкою від’їхали. Все. Його в Союзі нема. Вважай, нема серед живих. Так тоді трактували еміграцію родичів і друзів.

Він виїхав восени вісімдесят шостого, а від січня вісімдесят сьомого увійшли в силу нові положення про в’їзд і виїзд з СРСР. Все стало значно простіше, згодом ще простіше, а потім зовсім просто. Але вона почала цікавитись усім тим не тоді. На неї чекало ще одне випробування. Вони з мамою повернулись до Києва, який стрімко мінявся. В українських журналах і газетах почали писати про те, про що він зовсім недавно розповідав їй пошепки. На вулицях можна було почути, як юнаки й дівчата натхненно співали українських пісень, за які донедавна можна було мати великі неприємності. А мама почала реагувати на українське патріотичне піднесення по-своєму. Вона взялася за виховання онука в принципово російському дусі. «Ніби не бачила ти, скільки горя приніс тобі той буржуазний націоналізм! Тобі ще мало? Сама живи, як хочеш, а дитині життя не псуй! Часи помінялись? Ще зміняться назад! За німців у Києві також виходили українські буржуазні газетьонки, соромно згадати, таке ж писали, як і