Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Мама творила щось неймовірне, змушуючи заучувати дитину двох з половиною років фразочки типу «хохли — козли», які хлопчик гордо декламував, коли вона приходила додому з переддипломної практики, не говорячи про інвективи типу «РуССкий народ один к победе приведет», не забуваючи підкреслити оте горде подвійне «с».

Вона спробувала розпочати стосунки з одним патріотичним юнаком, яких наприкінці вісімдесятих в Україні побільшало, але ближче знайомство принесло їй тільки відчуття ганьби, біди і новий болючий зойк: «Це не він, не він!» Вона познайомилась з дядьком зі Львова, з яким певний час листувалась, але коли побачила його, то зрозуміла, що самої патріотичної налаштованості для стосунків між чоловіком і жінкою замало. Все одно потрібна ще й таємна іскра, яка, буває, виникне тільки раз у житті.

І от одного дня подруга привезла їй сувенір із Польщі, який було загорнуто в місцеву газету, в сторінку зі шлюбними об’явами — в Польщі все те, що згодом прийшло й в Україну, розпочалось на кілька років раніше. І одного дня без марних надій, а просто щоб знайти якийсь простір порятунку від інфернальних домашніх сварок, написала листа до Сполучених Штатів, спокусившись об’явою «Old fasioned old guy WLTM nice kind young girl, child very welcome». Він відповів саме їй, хоча й отримав багато листів від молодих і не дуже полячок. А тут дивним чином лист від «Russian woman», про що він і мріяти не смів. Вони листувалися рік, перш ніж він приїхав і зупинився в готелі «Дніпро». Вони не обмінялись фотокартками, поки листувались, таким привабливим було їхнє духовне спілкування. Коли ж зустрілись, він аж ніяк не розчарувався, а вона, яка уявляла нехай старшого, проте стрункого й сивого, побачивши голомозого дядечка з чималим черевцем, вкотре пережила стрес, від якого все-таки дуже скоро прийшла до тями — дядечко був надзвичайно милий, хоча й не будив еротичних почуттів. Та, головне, він чудово поводився з хлопчиком, якого вмить навчив американських віршиків і скоромовок. Вона прийняла його пропозицію. Він поїхав, а вона почала готувати документи на шлюб і еміграцію.

— Коли ти виїхала? — запитав він, допиваючи третє пиво.

— В дев’яностому. А ти був в Україні бодай раз за увесь цей час?

— Мене туди ніхто не кликав!

— А тут як влаштувався? — запитала вона і злякалась, що може знову зірвати лавину його агресії. Але він вже викричався до повного спустошення і тільки сумно відповів:

— Навіщо тобі цей дешевий детектив?

Течія їхньої розмови після бурхливих водоспадів і каскадів сама собою перелилась у спокійне, навіть мляве русло. Латиноси за сусіднім столиком також припинили лаятись, почали цілуватись і кляститсь у чомусь, витягаючи з-за пазух масивні хрести на ланцюжках.

Господи, як вона мріяла колись знову зустріти його! Це тривало й тоді, коли вона вже почала щиро прив’язуватись до свого нинішнього чоловіка. Проживши в Нью-Йорку понад рік, вона однієї неділі пішла до української катедри святого Юра на Манхеттені, де збирались українські емігранти. Запитала про нього. Їй відповіли, що не знають такого, але всіх новоприбулих має знати пані Калина Саковська-Брень. На наступну неділю їй показали ту пані, яка в розмові кваліфікувала його як «гебівшького покидька». Вона заперечувала, мовляв, добре знала його в Києві, він не може бути таким! «А чого б він водив з собою тету паршивущу мошковшьку бльонду?» — обурилась пані Калина Саковська-Брень. Після того вона його вже не шукала і нічого не чула про нього. До сьогоднішнього дня.

Та, проживши в Америці п’ять чи шість років, вона відчула, що, хоча кохання й пройшло, одначе, не минула цікавість і до світлих, і до темних сторінок його долі. Невже все зводилось тільки до кайєнського перцю в генеральському чаї? На конгресі з Human Rights Studies в Римі вона зустріла Саню Кравця, який очолив у Москві недержавний інститут неоімперських досліджень. Вони тоді три дні й три ночі тільки й говорили про той арешт, звільнення, одруження з Лідією, виїзд з СРСР, висуваючи й прокручуючи різноманітні гіпотези. Але минуло ще кілька років, і от вона нарешті зустріла його і може про все розпитати, але цікавість притлумилась. Проте, навряд чи б він про все щиро розповів їй. Навіть тепер.

— І батьків своїх ти відтоді не бачив?

— Ні... Кажуть, вони ще й досі на високих посадах у Москві. Кажуть, вони мене шукали в Нью-Йорку. Але я краще остаточно здохну, ніж зустрінусь із ними.

Вони вже повністю вичерпали своє перебування у дешевому ресторанчику, де вона побачила його над мискою-хлібиною супу по-піратськи. Дівчина незрозумілої раси забрала чайові, пляшки з-під пива і пінопластові тарілки. А вони підвелись і повільно рушили по Ембаркадеро. Зупинились біля пірса, на якому вовтузились морські леви, які сотнями живуть там, кохаючись й народжуючи нових і нових морських левенят, яких із замилуванням годує увесь Сан-Франциско та його численні гості. Потім рушили ще далі й опинились між доків, де гуркотіли домкрати й вагонетки. То був зовсім нецікавий Сан-Франциско, і вона запропонувала взяти таксі й поїхати подалі звідсіля, запитавши, куди йому. Він нічого не відповів, тільки мовчки сів на заднє сидіння.

Вона відпустила таксі на Телеграфному пагорбі. Вони постояли над крутими схилами, подивились і на затоку, і на океан, і на дахи будинків унизу, й до божевільної краси яскравих краєвидів домішався неймовірний сум. А потім повільно рушили до її готелю. Він хотів продовжити розмову, але вмів говорити тільки про дуже далеке минуле.

— Твоя мати легко відпустила тебе?

Ні, нелегко. Звичайно ж, нелегко. То були останні сварки її життя, але ж які сварки! Стіни тряслися! Книжки з полиць падали! Шибки вилітали! По тому на неї вже ніхто не підвищував голос. Ото тільки він годину тому. У неї з чоловіком також був серйозний конфлікт, від якого їм обом тривалий час було незатишно. Він хотів, щоб вона сиділа вдома й народила ще одну дитину. А вона сказала, що дитину, мабуть, й можна, але вдома сидіти не зможе. Краще повернеться у київську каламуть. Поступово вони розв’язали ту незгоду без гучних сварок. Згодом чоловік навіть сказав, що пишається її досягненнями в царині Human Rights Studies, адже, маючи цікаву роботу, їй буде легше пережити самоту, «коли він відійде».

А тоді, у вісімдесят дев’ятому, коли вона вирішила їхати, мама погрожувала їй усім, чим могла, і кидалась з вікна, і обіцяла, що не дасть дозволу на виїзд. Вона відповідала, що дозвіл уже не потрібен. Тоді мама договорилась до