Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

того, що завезе хлопчика на село до руско-украйонської свекрухи з сапкою, п’ять кілометрів від електрички пішки, де сина ніхто не знайде. Хай тоді їде до якої завгодно Америки!

Але ж дозвіл від мами для отримання закордонного паспорта в той рік таки ще мав бути. А також дозвіл від батька дитини. І вона була змушена їхати до Москви, шаленіючи від жаху, що її виїзд, на який вони з сином вже налаштувались, може зірватись. Але його батьки несподівано швидко владнали її справи. Їй видали закордонний паспорт в Москві, хоча вона мала б його отримувати за місцем проживання. Тепер треба було подавати документи до посольства США й чекати дозволу вже від Америки.

— Я ж тобі казала, що скоро випускатимуть! А ти мені не вірила! — бадьоро сказала їй свекруха на прощання.

До Америки вона потрапила тільки влітку дев’яностого у розпал апокаліптичної спеки. В її вухах ще звучать мамині прокляття, кинуті навздогін. А її тіло ще береже дотик рук її першого чоловіка. А тут прийшов час ділити ложе із другим — гаразд, він був терплячим до шлюбу, але ж тепер вони взяли шлюб, на який вона сама погодилась! Щоб викликати в неї усмішку, чоловік щовечора водить її до щоразу іншого етнічного ресторану, а також по концертних залах і музеях, яких у Нью-Йорку повно. Дарує їй гарні сукні й сережки. Це, зрештою, так несхоже на її першого, який хіба що нагинав для неї гілля з рясними вишнями в бабусиному саду. Тоді матеріальні подарунки не мали ніякого значення, вони дарували одне одному себе, і цього було досить. Але щедрі дари виявились не такою й поганою річчю! Чого не зробить старий кіт для молодої кішечки! Так, певне, догоджав молодій дружині Татьяні, у дівоцтві Ларіній, гладкий підстаркуватий генерал — здається, їй ніколи не позбутись тої рускоцентричної світобудови! Але син швидко забував російську, забув паскудне «хохли — козли», але й забув і «Сказку о царе Салтане» і казку «Конек-Горбунок». Вивчив Humpty-Dumpty i God Bless America. У нього прекрасний контакт із вітчимом. Вони втрьох їдуть до Парижа. А згодом і від мами почали приходити спокійні листи. У відповідь на щедрі посилки з Америки, вмістом яких мама ділилась з усіма своїми знайомими — в Києві почались страшні дефіцити, мало не як у повоєнні часи. Мама просить ще для сусідок і для вчительок зі своєї школи, вона намагається виконати всі прохання, витрачаючи на посилки додому всі гроші, які їй дає чоловік.

— А ти певна, що твоя мати таки померла?

— Я ж весь час підтримувала з нею зв’язок! Бувала в неї, купила комунальній сусідці квартиру, коли це було зовсім дешево, і мама лишилась сама у двокімнатній.

Мама так і не перетягла меблі до кімнати, яку звільнила сусідка. Там тільки самотньо стояла софа із двома кріслами, які вона купила під час одного зі своїх приїздів до Києва. А коли її повідомили про мамину смерть, і вона терміново вилетіла до Києва, то після похорону зважилась розібрати захаращену кімнату, в якій мама жила й померла. І у скриньці разом зі скромними коштовностями та документами знайшла ключа від верхньої шухляди комода, куди не заглядала ніколи. Там зберігалось кілька старовинних світлин, кожна з яких була дбайливо загорнута у тютюновий папір. У старому конверті ще з уламками сургучевих печаток сумно лежало кілька ніжних листів до мами від батька, сина тої самого свекрухи з сапкою, п’ять кілометрів пішки до електрички. А також там вона знайшла й свої українські вірші, видруковані на машинці на пожовклих аркушах, які вона складала в роки своєї божевільної закоханості. Вона про ті вірші зовсім забула, а мама, одначе, дбайливо їх берегла разом з українськими книжками, які їй давав він у ті далекі роки. Берегла у найсокровеннішому місці, не викинула, не знищила навіть у ті роки, коли вчила маленького онука «Хохли — козли, а руССкий народ к победе ведет». Як все наплутано в цьому світі й у людських душах!

— І сина ти їй возила?

— Ні, не возила. Не возила, — вона глянула йому у вічі. — Коли я зрозуміла, що не зможу виховати його українцем, що мене всі кинули, а я сама не зможу, то вирішила: і нехай, російської він також не знатиме. І Бог допоміг мені в цьому, пославши мені мого чоловіка. Син прекрасно почувається американцем. Значить, так судилось.

Вони стоять перед її готелем, і вона вже хоче йти, бо думає: як там чоловік? Чи вже повернувся з Окленда? Її вже кличе її сучасне життя, а минуле почало трохи обтяжувати. Він відчуває, що прийшов час прощатись. Бере її руку обома руками. І тут вона побачила його засмаглі груди крізь дірки у старій футболці і відчула той жар, який ішов від нього, і божевільно подумала: «А може вчинити дурницю, затягти його до якогось готелю...» Звичайно, не туди, де вони зупинились із чоловіком... А він міцно стиснув її руку і сказав:

— Я знаю, що ти дуже багато страждала через мене. Думаєш, мене ніколи не мучили докори сумління? Мучили, ще й як. Але я заспокоював себе одним: я дав їй Україну. Вона полюбила те, що я й сам любив понад усе на світі. Те, що годиться любити кожному, хто народився й виріс на нашій землі. Так, я не вартий великої любові, але Україна варта! А виходить, я тобі України не дав. Не дав, — і він, не прощаючись, поплентався геть від неї й зник за квітучими кущами скверу перед готелем.

Портьє вклонився їй і простяг пластикового ключа. Отже, чоловіка в номері нема. І не було. У кімнаті все так само, як вони залишили вранці, вирушаючи до Емберкадеро. Що ж, він не сидить десь у барі готелю, чекаючи на неї, а ще не повернувся з Окленда. Певне, пощастило знайти не тільки той будинок, де продавали тканини, а й саму дочку власника крамниці, з якою її чоловік був знайомий за кілька років до її народження! Її вкотре вразило, наскільки раніше за неї прийшов у світ її другий чоловік. Але зараз недавня зустріч із першим тривожить її більше. І його останні слова.

— Виходить, я не дав тобі України, — гірко сказав він їй кілька хвилин тому, картаючи себе, але її також. Вона не взяла, не зуміла взяти від нього того дару, який, зрештою, вищий за безладдя людських стосунків, вищий за гіркі житейські зради, за тяжкі