Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Євгенія Кононенко — письменниця, яка не перше десятиліття скидає на читачів з високої літературної вежі інтелектуально-розважальні бомби: новели, оповідання, есеї, повісті, романи, культурологічні розвідки й критичні статті. Елегантна іронія оповіді, несподіваний поворот сюжету, мов детонатор із годинниковим механізмом оприявнює таємні думки, страхи й почуття персонажів. І читачів, оголюючи людське єство, неписані табу, ритуали й забобони. Збірка короткої прози «Празька химера» — це історії психологічної химерної реальності, якої не існує, хоч вона так само жива, мов віра в любов і диво, або пошуки того найважливішого, без чого життя втрачає сенс. Жага пізнання таємного і нерозгаданого, як стосунки між чоловіком і жінкою, крізь двері замкненої кімнати, яку створив експериментатор із почуттям справді чорного гумору.
Для широкого кола читачів.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
ISBN 978-617-7654-05-5
© Євгенія Кононенко, текст, 2018
© Видавництво Анетти Антоненко, 2019

Євгенія Кононенко

Празька химера

Rooms of My Own

Три-Же цієї книги: ЖИТТЯ, ЖИТЛО, ЖІНКА.

Життя не в широкому, філософському, метафізичному сенсі: я живу, я існую, я жива, я не мертва. А у вужчому: я живу в трикімнатній квартирі. Або живу у власному домі. У світі є безліч безхатченків, і вони також живуть. Про таких не кажуть: не живе. Про них кажуть: ніде не живе.

Життя минає в житлі: в українській мові слова жити та житло одного кореня. Є українське слово мешкати, а мешкають у мешканні, в помешканні. Різні мови мають різні дієслова для позначення смислу жити десь. І різні мови мають різні іменники, щоб назвати місця постійного або тимчасового проживання: житло, обитель, готель, дім, квартира. Цікаво порівнювати відтінки смислів цих слів у різних мовах:

— латинські vivere, habitare та habitation, domicilium;

— французькі vivre, habiter та habitation, logis, demeure;

— англійські to live, to dwell, to reside та dwelling, habitation;

— чеські bydlet, žit, přebývat та bydlení, obydlí, byt.

За нюансами смислів стоїть життя. У французькій, як і в багатьох інших романських мовах, дієслово demeurer, себто мешкати, має водночас значення залишатися. Мандрував, а потім залишився жити. Пішов у прийми. Чи пішла?

Третя Ж — це жінка. За традицією чоловік має побудувати дім і привести туди жінку, яка створить затишок. Сама жінка в домі — це або вдова, або ж її чоловік завжди у мандрах. Або відьма на краю села.

Але так було раніше. Тепер повно жінок живуть самі, і самі добули собі житло, в якому живуть. То що краще: піти в дім до чоловіка чи мати власний дім, куди приведеш чоловіка? Наявність або відсутність власного житла радикально визначає те, яким буде життя жінки.

Житло є основоположним у цій книжці оповідань. Тривалий час ми жили у світі, де житло дуже важко конвертувалося в гроші і тому було чи не абсолютною цінністю. Той світ і досі тяжіє над нами. Хоча в усьому світі житло є чи не найважливішим атрибутом життя. Рідна домівка оспівується і прославляється. Але іноді її ненавидять. А ще буває, коли тимчасове житло, де минуло всього кілька днів життя, стає незабутнім, і головною мрією життя є прагнення повернутися туди.

Кажуть, кохання найсильніше понад усе на світі. В цьому химерному світі житло викликає кохання на бій. І невідомо, чия перемога.

Євгенія Кононенко

Празька химера

Після закінчення симпозіуму «Празькі голоси у світовому хорі» його учасникам дозволили ще на день залишитися в готелі. Зворотний квиток з Праги до Києва у Марічки був на дату за кілька днів, і вона й уявлення не мала, де саме перебуде ці дні. І досі не знаючи, куди перебереться завтра вранці, пішла блукати неймовірним містом, яке ненавидів Франц Кафка і обожнював Ярослав Сайферт.

Єврей Кафка писав німецькою, його ім’я має світову славу, чим він підсилив славу Праги, і йому в Празі поставили два химерних пам’ятники, біля яких неодмінно фотографуються туристи. Чех Сайферт складав свої поезії чеською, освідчувався Празі в коханні, не лякаючи світ її химерами, але за межами Чехії, дарма що він, на відміну від Кафки, нобелівський лауреат, його творчість знають лише богемісти. Або вже дуже обізнані шанувальники поезії. Марічка — з когорти других. У час Перебудови в гостях у своєї двоюрідної сестри Маші вона купила в Москві, в книгарні на тодішньому Калінінському проспекті, збірку перекладів віршів Сайферта, які дуже полюбила. Його поезія, хоча й переважно вкрай сумна, ніколи не безнадійна. Сайферт вірить у людину, а Кафка — ні. Але саме з депресивного Кафки зробили той празький інтелектуальний товар, який продається, і продається дуже добре.

І з празьких химер — свій успішний товар, що також обговорювалося на симпозіумі. Про будь-яке старовинне місто Європи існує багато містичних наративів. Про Прагу таких дуже багато. І той-таки Сайферт, дарма що то, мабуть, був зовсім не його жанр, написав оповіданнячко, як йому відчиняла браму бабуся, вставши для того з труни. На симпозіумі йшлося, зокрема, й про те, що сучасні чеські митці продовжують експлуатувати загальновідомі метафори загадок буття. В тексті про Прагу неодмінно є або старовинні книжки, які ховають істину, а самі ховаються бозна-де. Знайдеш таку книгу — знайдеш істину. Або загадкові вузесенькі провулки між великими будинками, які от були, а наступного дня їх вже не відшукати. Або старі помешкання, де неодмінно є такі двері, за якими ховається потойбічне. Ці художні прийоми, попри свою заяложеність, завжди працюють, створюючи необхідний ефект легкого хорору. Тоді ще Марічка не знала, що її прагнення пізнати Прагу якнайкраще згодом змусить її пізнати одну з таких метафор ціною власного досвіду.

У перервах між засіданнями були й екскурсії по Празі. Тож Марічка вже побачила і Костел Святого Віта у Градчанах, і Старонову синагогу. А на Карловому мосту було настільки багато туристів, що шарм неймовірно гарного місця безповоротно губився. Відвідувачі штовхалися ліктями, щоб наблизитися до тої чи іншої скульптури, інакше шляху не прокладеш. Усі чули, що в Празі є Карлів міст. І ось усі вони тут, щоб потім сказати: «Я там був». А екскурсоводи вимахували яскравими прапорцями на довжелезному держаку, щоб не розгубити свою групу.

Справжнє знайомство з містом відбувається не тоді, коли тебе возить екскурсійний автобус, а екскурсовод завчено торохкотить дещо розширену інформацію з Інтернету, а тоді, коли ходиш по місту пішки. Коли йдеш на поклик побаченого провулка, підворіття, сходів. Коли стоїш стільки, скільки тобі стоїться, закинувши голову, вивчаючи химерну скульптуру на соборі чи на світському будинку, й ніхто тебе не підганяє. Коли шукаєш у чужому незнайомому місті те місце, в якому раптом особливо гостро відчуєш повноту буття.

Прага п’янила. Бо лише у стані сп’яніння можна було так безтурботно поставитися до перспективи завтра вранці опинитися в чужому місті без даху над головою. Марічка сама себе називала метафізичним пілігримом, який іде на прощу, але не до храму, хоча, можливо, й до храму, але сакральною метою може стати аж ніяк не культова споруда, а пагорб над містом чи скульптура у сквері. Коли наперед не знаєш своєї сакральної мети. І коли водночас із захопленням від празьких краєвидів приходить ірраціональне розчарування, бо, хоча все неймовірно гарне, але то не ті місця, яких шукають метафізичні прочани.

Не знайшовши того, чого шукала, Марічка перепитувала в перехожих, де та вулиця чи сквер, про який прочитала в довіднику і який би мав бути десь тут. Питала англійською чи німецькою.