Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Воно, певне, так сталось тому, що ти й сам її не мав, — прошепотіла вона, але він не почув її. Шкода, що та відповідь спала їй на думку трохи запізно.

Лілова сукня

Якби Станя відчула бодай трохи зневаги до себе з боку Синиці, вона б не затрималася в заміській резиденції колишньої однокласниці довше однієї доби. Але ж Синиця виявила себе щирою гостинною хазяйкою, в домі якої гостям не набридає. І Тетяна Стародуб, у заміжжі Сапун, яка в далекі шкільні роки мала прізвисько Станя, втратила пильність. Тому й довірилась чарам сукні незабутньої барви, і не синьої, і не рожевої, а саме кольору вечірнього неба, коли сонце лише починає сідати.

Тетяні Синиці й прізвиська давати не було резону: автентичне прізвище звучало цілком на манер прізвиська. У шкільні роки Синиці в класі ніби й не було. Цілком можливо, вона від того страждала, але це нікого не цікавило. Її не цькували: її не помічали. Коли закінчили школу, дійшла інформація, ніби Синиця двічі вступала на якусь філологію, але не вдалося, тож вступила на непрестижний факультет Політехнічного, де й вийшла заміж за однокурсника. «За таку ж сірість, як сама», — обмінялися новинами, випадково десь зустрівшись, Таня Стародуб із Танею Русько. Свої романи й заміжжя Станя й Руся вважали дуже яскравими, на відміну від стосунків, які випали на долю сірої Синиці.

Пролетіло багато років, і Тетяна Синиця поступово набула яскравої барви. Стала цікавою особистістю і однозначно красивішою зовні. Підвищення статусу Синиці в колі однокласників підкріпилося матеріально: вони з чоловіком розбагатіли. Синиця чи не єдина з їхнього класу стала справді заможною жінкою. Коли однокласники вирішили відзначити двадцятип’ятиліття закінчення школи, та ніяк не могли зійтися в ціні за ресторан, бо для когось і триста гривень виявилися непосильними, колишня сірість запросила всіх до свого помешкання.

Вечірка пройшла чудово. Тісні квартири їхньої юності колись добре вміщали їх усіх. Але коли все відбувається у просторих апартаментах із зимовим садом, зустріч іще більше звеселяє. Двоє непомітних людей наливали вина й горілку, хутко підносили тарілки, прибирали посуд, мили й клали в нього нові наїдки. Гості мали лише спілкуватися, поринати у спогади і пити за здоров’я господині дому, яка їх усіх зібрала. І прибирати по закінченні вечірки не треба: це робили ті самі непомітні люди, коли однокласники прощаючись юрмилися в передпокої.

— Зуміла ти вимуштрувати обслугу, — сказала Синиці Станя.

— Вони дуже багато отримують. За такі гроші, які платить їм мій чоловік, і я б робила те саме, — засміялася Синиця.

— Певне, і я б робила, — відповіла Станя.

— Вона б не робила, я знаю цю лінтяюку, — втрутився Сергій Сапун, чоловік Стані, — але багато хто б і правда вважав би за щастя.

— Тут головне не брати на цю роботу своїх, — зі знанням справи відповіла Синиця. — Мають бути абсолютно незнайомі люди... А давніх знайомих із радістю приймемо в нашій резиденції за містом. Приїздіть! По одному! По двоє! Чи всі разом!

Це запрошення, певне, й забулося б, якби через два чи три роки Станя й Синиця не зустрілися в театрі на гастрольному спектаклі. У Стані було місце на гальорці. Синиця пересадила однокласницю в партері на місце свого чоловіка, який пішов після першої дії:

— Подивись нормально бодай другу дію! Ти ж прийшла на спектакль! Це ми ходимо демонструвати статус.

Тетяна була в театрі без Сергія. Вона, власне, й пішла на той спектакль, на який і так званий дешевий квиток був не дешевий, аби бодай ненадовго забутися від кризової ситуації з чоловіком. Після вистави Синиця відвезла Станю додому й запросила її у свій заміський будинок на тиждень або й на два. Розповіла, що сосновий ліс сам по собі лікує сердечні рани. А їхню резиденцію побудовано на території чи то прадавнього поганського капища, чи то таємного православного скиту.

Після тої розмови Стані дуже захотілося прийняти запрошення однокласниці. Стелефонувалися, призначили день поїздки. Перед тим Станя поговорила по телефону з Тетяною Русько, Русею, яка, як з’ясувалося, вже гостювала в Синиці в її заміській резиденції.

— Не знаю, чи поїхала б я до неї вдруге, — сказала Руся.

— Вона випендрювалася перед тобою своїм багатством? — спитала Станя.

— Та ні... Але ти ж пам’ятаєш, якою вона була у школі?

— Все тече, все змінюється. Колишня сірість знайшла себе, навчилася спілкуватися.

— Все тече, але змінюється не все. Шкільні обра́зи спричиняють генетичні зміни.

— Та ми її хіба ображали?

— Але ж ти з нею товаришувала, здається, у сьомому класі.

— В шостому. Справді, один рік ми з нею були подружками.

— А потім? Чому ви потім не дружили? Адже з Тіною ви товаришували всі десять років!

— Не пам’ятаю. Просто перестали ходити разом після уроків. Але ми з нею не сварилися.

— А ми з Синицею дружили в четвертому класі. А потім чимось вона мене стала дратувати, вже й не пам’ятаю, чим. Якось стало з нею нецікаво. То її мати приходила до нас, просила мене не сваритися з Танечкою, яка весь час плаче...

— То вона тобі це згадувала, коли ти була в неї? — спитала Станю Руся.

— Та ні, не згадувала. В домі в неї справді дуже добре. Може, то я даремно псую тобі настрій перед дорогою.

Сергій запропонував Тетяні підвезти її до котеджного містечка, де мали заміський будинок Синиця та її чоловік на прізвище Горобець.

— Я не міняла прізвища, коли виходила заміж, який сенс? — розповіла Стані Синиця, коли вони зустрілися в театрі. Свого чоловіка вона називала винятково за прізвищем. Зрештою, вони були однокурсники, які, буває, до кінця життя звертаються одне до одного на прізвище чи на прізвисько.

— Якщо захочеш, приїзди зі своїм Сапиком, — Синиця згадала шкільне прізвисько Сергія Сапуна. — В мене як в готелі. Є гостьові спальні з одинарним ліжком, є з двоспальним. Лише попередь, яку тобі готувати.

Коли домовлялися остаточно, Станя підтвердила, що кімната їй буде потрібна одномісна, і Синиця сказала, що на неї чекатиме саме така. А Сергій не умовляв дружину не їхати, як того так прагла Тетяна. Запропонував підвезти її, але вона відмовилась. Поїхала маршруткою. Зійшла, як її проінструктували, на потрібному кілометрі траси. Відразу побачила придорожній ресторанчик, який їй назвали як орієнтир. І не встигла замовити собі кави, як увійшов чоловік