Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він не бачив нічого.
Ступав собі так свобідно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що він біля мене, була й собі не менше гарно настроєна. Раз стрінули ми й Лену з якимсь панком, і вона усміхнулася до мене значущим усміхом.
В тій самій хвилі глянув мені Орядин допитливо в очі.
- Я й забув спитатися в вас, - казав він, - як вам подобалася концертова музика?
- Добре, - відповіла я, але я відчула, що він хотів щось інше почути, напр., чому на моїх очах були хоч і як слабі ознаки плачу?
- Я люблю музику, - говорила я далі, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, - і жалую досі лише того одного, що не вчилася її.
- А в іншім ви щасливі? - спитав він жартома.
- На такі питання треба багато відповідати. Передусім треба мати й дар бути щасливим.
- А в вас того дару нема?
- О, противно! - відповіла я живо. - Я би навіть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадібна життя! Берусь за все надто гарячкове, так мовби мені не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра і зла життєвого! Що це таке?
- Це вже вдача така, - відповів він, і його очі промайнули палко по мені. - Я не можу цього об собі сказати. Мені чогось зовсім не спішно знати, що дарує мені доля, хіба дещо рад би я знати. - Нараз спитав живо, вп'яливши в мене свої великі чорні очі (ми вже сиділи): - Ви знаєте, хто був мій батько?
- Знаю!
Мовчанка.
- Моя мати вмерла цілком молодою, я навіть і не пам'ятаю її…
- І я свою ледве пам'ятаю, - замітила я півголосом.
- Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, від тих нема мені чого доброго надіятись. Скільки то зароду зла в мені, - іронізував, - а скільки легкодушності! Ви би не повірили!
- Ви самі в то не вірите, ви, певно, лиш огірчені!
- О; в цій хвилі зовсім ні! - відповів майже весело. - Ті, що пересвідчували мене об тім, то люди практичні, розважні - і може, й не помиляються. Врешті я й сам вірю, що можна унаслідити, напр., характер і т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрасний, а деколи то ні з цього, ні з того не додержу віри, мов та собака! - і засміявся тихо.
- О! Чому ви так говорите?
- То не говорити вам того?
- Ні!
- Коли мені хочеться вам це сказати!
- То ви справді такі?
- Справді.
- Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!
Він поглянув на мене зчудованим поглядом. - Супроти себе? Ні, над тим я не думав. Я думав об віроломності супроти других, а це знов щось інше.
- Ну, це щось майже звичайне, - сказала я. - Чому лише одну картину любити в своїм житті, коли їх так багато?
- Тепер ви іронізуєте…
- О, зовсім ні. В мене суть свої погляди на вірність.
- Але деякі картини зостаються нам прецінь майже на ціле життя в пам'яті, - промовив потім зниженим голосом. - Приміром: котрі роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне враження. Ви не вірите?. - Чому ні? Я любила свою бабуню з цілої душі, любила наді все, а проте люблю майже так само і свою матір, хоч її майже не знаю. Дивуюся сама, з якої хвилі остався образ її в моїй пам'яті і чому саме з тої хвилі! Я мала ледве три чи чотири роки і, захорувавши раз, переплакала тоді цілу ніч, а вона не спала зі мною також цілу ніч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворі переслалася. Проснувшися, мені хотілося бавитись. Вона встала - ах, її мусила боліти голова, бо вона була така втомлена! Довге, довге волосся її було цілком розплетене і вкривало її стать золотим плащем майже до землі. Вона піднялася на пальці, щоб уломити мені галузочку цвітучої акації - і так бачу я її донині, так, як спинається на пальці, з піднятими вгору руками, в якійсь ясній легенькій одежі… Тоту картину, чи ліпше сказати: тоту хвильку, зберегла я донині у своїй пам'яті і задля того образу, виритого в моїй душі, я люблю її. Чому вбилося те все в тій хвилі в мою пам'ять? Чому не в іншій, напр., в такій, коли давала мені щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цікаве?… І до цього образу з тої хвилини нав'язує моя уява різнородні інші картини, різнородні події, і я так люблю її! Той образ міг на мене лише своєю красою зробити враження на ціле життя - не правда ж?
- Правда, правда! - відповів він із сяючим поглядом. - І ви мусите бути цілком до неї подібні…
- Бабуня казала!
- Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не він перший ужив того прізвиська.
Я усміхнулася.
- Але він мені надто ненависний, - говорив Орядин, - щоби я повторяв те, в чім він любується, і тому я надам вам інше ім'я.
- Наприклад: яке?
Він подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленівши, опустила очі.
- Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, - спитав зворушений.
Я не питала більше. А він мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовільно з уст, і також замовк. Через хвилину обізвався:
- Він змалював мене не дуже гарно перед вашою ріднею, як я довідався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучність, «бавлячись в Лассаля».
- Це й я чула.
- А що ви думаєте?
- Я би хотіла, щоб ви мені самі сказали, що я маю думати!
- Ви - добрі! - сказав він з поглядом щирої подяки. - І я недармо повірив у вас зараз з першого разу. Повірив у якусь щирість у вас, як віриться в поворот весни! А щодо «лассальства», то річ мається так: якимось наслідником Лассаля я не є; лише та справа, для котрої працював він і для котрої боровся, займає й мене, так як і багато-багато других. Але мій план життя інший. Перше хочу осягнути
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.