Коцюбинський - Дорогою ціною, Коцюбинський

в по­вiт­ку - ко­ня й во­за не­ма. Во­на по­бiг­ла до дру­гих хат, заг­ля­ну­ла в по­ви­би­ва­нi вiк­на - нi­ко­го й нi­чо­го. Но­ги в неї трем­тi­ли. Все тi­ло трем­тi­ло. Три­во­га ду­ши­ла гру­ди i гор­ло. Де Ос­тап?

- Оце але! - ди­ву­вав­ся Iван, бi­гав за Со­ло­мiєю, чуд­но вит­рi­щав на неї очi та до­ку­чав уся­ки­ми дур­ни­ми ра­да­ми.

- Куди йо­го по­дi­ли? - пи­та­ла са­ма в се­бе мо­ло­ди­ця, див­ля­чись на Iва­на i не ба­ча­чи йо­го. Во­на нi­чо­го не мог­ла зро­зу­мi­ти: дум­ки й гад­ки ска­ка­ли у неї в го­ло­вi i роз­ко­чу­ва­лись, як на­мис­то.

- Га! Хто ж йо­го знає!.. Хо­дiм у ко­нак,- ра­див Iван,- так i так, роз­ка­же­мо, був чо­ло­вiк та про­пав. По­ба­чи­те, во­ни вже знай­дуть йо­го…

Соломiя лад­на бу­ла за що-не­будь уче­пи­ти­ся, аби на­пас­ти на Ос­та­по­вi слi­ди. Та й нi­чо­го iн­шо­го не ли­ша­ло­ся, як пос­лу­ха­ти Iва­но­вої ра­ди. Для пев­нос­тi во­на що раз об­ди­ви­лась ко­жен за­ка­ма­рок у ха­тi, гук­ну­ла кiлька ра­зiв Ос­та­па у плав­нях. Iван до­по­ма­гав їй своїм писк­ли­вим го­лос­ком. Усе бу­ло на­да­рем­но. То­дi во­ни чим­дуж пос­пi­ши­ли на­зад у Га­лац, бо вже по­ча­ло смер­ка­ти.

Нiч сто­яла над­во­рi, ко­ли во­ни до­би­лись до ко­на­ку. Тут їм до­ве­лось че­ка­ти, бо стар­ший пi­шов до ме­че­ту i дов­го не вер­тав­ся, а ту­рецькi жов­нi­ри не ро­зу­мi­ли їх. Вреш­тi їх пок­ли­ка­но. Товс­тий, доб­ро­душ­ний ту­рок iз гор­ба­тим но­сом та з чор­ни­ми блис­ку­чи­ми ву­са­ми на свi­жо­му ви­ду спо­кiй­но вис­лу­хав їх че­рез дра­го­ма­на. Вiн пе­ре­ки­нув­ся кiлько­ма сло­ва­ми з дру­гим тур­ком i знов че­рез дра­го­ма­на спо­кiй­но вiв рiч:

- Нема чо­го шу­ка­ти да­ле­ко, вiн тут, у нас, у доб­ро­му схов­ку. По­па­лась пташ­ка… Дав­но вже нас­тав­ля­ли сiльце на го­роб­цiв, та ось пiй­ма­ли­ся… Цi­ле гнiз­до нак­ри­ли. Чу­жу ду­шу пос­ла­ли у рай, а са­мi опи­ни­лись у пек­лi. Ска­жи нам, мо­ло­ди­це, ко­ли твiй чо­ло­вiк дiс­тав кульку мiж реб­ра? Ад­же не то­дi, як Гi­ца, ма­буть, при дру­гiй ока­зiї, бо ра­на гоїться вже… Од мос­ка­ля, ка­жеш, на пе­ре­во­зi… я так i знав, що вiн рус, втi­кач… От ми й вi­дiш­ле­мо йо­го на­зад, у нас i своїх ши­бе­ни­кiв до­во­лi, хай там пог­ла­дять йо­го по спи­нi… I не про­хай, i не бла­гай, нi­чо­го не по­мо­жу… Ну, чо­го стоїш? Ай­да!..

- А ти що за один? - по­мi­тив ту­рок Iва­на.- Теж, вид­но, з ци­гансько­го та­бо­ру?

- Я… я нi­чо­го… я так… Оце ви­га­да­ли - я тут слу­жу, у гра­ди­на­ря, То­до­ра­кi про­зи­вається - хi­ба не знаєте?.. Оце але!..

Соломiя аж по­хо­ло­ла, ко­ли по­чу­ла про та­ку на­пасть на Ос­та­па. Во­на з обу­рен­ням вiд­ки­да­ла тi об­ви­ну­ва­чен­ня, ро­з­по­вi­да­ла всю свою iс­то­рiю, бла­га­ла, ма­ло не пла­ка­ла. Ту­рок не схо­тiв слу­ха­ти, обер­нув­ся i за­ба­ла­кав iз iн­шим. Дра­го­ман за­ма­хав на неї ру­ка­ми i ма­ло не вип­хав за две­рi.

Вона вий­шла з ко­на­ку.

Що бу­ло ро­би­ти, де шу­ка­ти ря­тун­ку?

Вони мовч­ки йшли тем­ною ву­ли­цею нез­най­омо­го го­ро­да. Пе­ред ни­ми ви­сiв ту­ман, а в йо­му ви­раз­но вид­нi­лись лиш жов­тi, мок­рi гiл­ляч­ки де­рев, ося­янi вiк­на­ми з верх­нiх по­вер­хiв кам'яниць. Про­хо­жi стрi­ча­лись рiд­ко, за­те пiд во­рiтьми, по лав­ках, си­дi­ли ря­да­ми, як го­роб­цi на пло­тi, ве­се­лi й го­мiн­кi ру­му­ни. Все це бу­ло та­ке чу­же, та­ке бай­ду­же до Со­ло­мiїно­го го­ря, ще бай­ду­жi­ше, як плав­нi. I чо­го во­ни з Ос­та­пом за­би­лись сю­ди? На­що во­ни стiльки тер­пi­ли, стi­ль­ки на­бi­ду­ва­ли­ся на Бес­са­ра­бiї, ма­ло не по­жи­ли смер­тi у пла­в­нях? Чи не кра­ще бу­ло б зiг­ни­ти у панськiй не­во­лi се­ред своїх лю­дей?

- Не жу­рiться,- по­тi­шав її Iван,- та­же там, у ко­на­цi, роз­су­дять… Не їла ду­ша час­ни­ку, не бу­де й смер­дi­ти… По­ба­чи­те, що йо­го пус­тять… А ми завт­ра по­ра­ди­мось iз людьми… Я пi­ду до ха­зяїна сво­го, вiн ту­теш­нiй, знає по­ряд­ки… Не жу­рiться, жу­ра не по­мо­же… Гей, смут­ку мiй, де б ме­нi вас пе­ре­но­чу­ва­ти?.. Чи не знає Сав­ка?.. Пi­де­мо до Сав­ки, в нього доб­ря­ча ха­зяй­ка…

По дов­гiй блу­ка­ни­нi бруд­ни­ми й тем­ни­ми ву­ли­ця­ми во­ни до­би­лись вреш­тi до Сав­ки. Йо­го не бу­ло вдо­ма, та ха­зя­й­ка Сав­чи­на пус­ти­ла Со­ло­мiю на нiч.

- Забiжу до вас завт­ра, так iз по­луд­ня… мо­же, вип­ро­шусь у ха­зяїна…- поп­ро­щав­ся з нею Ко­ти­го­ро­шок.

Соломiя цi­лу нiч проп­ла­ка­ла i вран­цi не пiш­ла на ро­бо­ту. Во­на не­терп­ля­че че­ка­ла Iва­на.

I справ­дi, Iван з'явив­ся як обi­цяв, iз по­луд­ня.

- Ну, що? - на­ки­ну­лась на нього Со­ло­мiя.

- Бакшиш тре­ба да­ти… Ви не знаєте, що то бак­шиш? Ку­ку в ру­ку… ха­бар… як не да­мо, вiд­ве­зуть ра­ба бо­жо­го у Ре­нi, до мос­ка­лiв… А тi не пог­ла­дять по го­лов­цi, ой нi… Роз­ка­зу­вав Сав­ка,- ви ж пам'ятаєте Сав­ку? - що як йо­го вiд­вез­ли звiд­си за Ду­най, то там йо­му мос­ка­лi так спи­са­ли спи­ну кан­чу­ка­ми, що й до­сi си­нi ба­са­ма­ни зна­ти… та ще об­го­ли­ли по­ло­ви­ну го­ло­ви, ви­пек­ли на ло­бi тав­ро - ви не ба­чи­ли, бо вiн чуп­ри­ною зак­ри­ває,- i вi­дiс­ла­ли до па­на… Вже скi­ль­ки по тюр­мах по­во­ло­чи­ли, то вiн i лiк то­му за­гу­бив, а що пан наг­рав­ся з ним, то, ка­же, й зга­ду­ва­ти не хо­четься. Та що - втiк знов сю­ди, у Тульчу, ка­же, пi­ду… зав­зя­тий хло­пець… хе-хе!.. Тре­ба бак­шиш го­ту­ва­ти та виз­во­ля­ти Ос­та­па, а де гро­шей взя­ти? Де? Ка­жiть! Аж дур го­ло­ви бе­ре­ть­ся…

Невважаючи на всi роз­ка­за­нi Iва­ном стра­хи, Со­ло­мiї тро­хи роз­вид­нi­лось. Ко­ли тiльки рiч у гро­шах,- во­на зас­та­вить се­бе, а роз­до­бу­де їх. Во­на вiд ро­та вiд­ри­ва­ти­ме ко­жен шма­ток, ко­жен ше­ляг скла­да­ти­ме на ви­куп. Мо­же, й Iван за­по­мо­же.

- Ось вам усе, що склав, хай і моє до­ку­пи…- на­че вга­дав її ду­м­ку Iван, роз­ви­ва­ючи з хус­тин­ки куп­ку срiб­ла. Вiн за­со­ро­мив­ся i клi­пав очи­ма.- Та ще там у ва­шо­му клун­ку щось є… мо­же, про­дас­те шу плат­тя…

Соломiя взя­ла гро­шi. В її клун­ко­вi бу­ли ко­ра­лi та де­яка оде­жи­на. Во­на те все поз­бу­ва­ла - їй по­мог­ла Сав­чи­на ха­зяй­ка,- та гро­шей бу­ло ма­ло. Од­нак Со­ло­мiя на дру­гий день уран­цi по­бiг­ла у ко­нак. Там її не до­пус­ти­ли до стар­шо­го, дра­го­ма­на во­на не ба­чи­ла, а жов­нi­ри ска­ли­ли до неї зу­би i за­чi­па­ли.

Соломiя го­рi­ла вiд со­ро­му i злос­тi.

- І-i, бу­сур­ме­ни… так би й по­рi­за­ла вас, так би й поск­ру­чу­ва­ла го­ло­ви, як гал­че­ня­там… Взя­ли без­вин­но­го - та ще й зну­ща­ються…- ма­ло не пла­ка­ла Со­ло­мiя i по­ка­зу­ва­ла сво­ї­ми ду­жи­ми ру­ка­ми, як би во­на поск­ру­чу­ва­ла жов­нi­рам го­ло­ви.

Проте не бу­ло iн­шо­го спо­со­бу, як хо­ди­ти в ко­нак, де мо­ж­на бу­ло по­ба­чи­ти дра­го­ма­на, а на нього Со­ло­мiя пок­ла­да­ла на­дiю. Дра­го­ман, од­нак, не­ба­га­то обi­цяв.

- Не пус­тять тво­го чо­ло­вi­ка, i не спо­дi­вай­ся. Утiк до нас - си­ди ти­хо, а ро­биш шко­ду - ай­да на­зад… Не кло­по­чись дур­но, й не по­ба­чиш йо­го те­пер…

- Змилуйтесь, виз­во­ляй­те, без­вин­но чо­ло­вiк по­ги­бає.- Со­ло­мiя ткну­ла дра­го­ма­но­вi гро­шi.

Драгоман узяв, по­лi­чив i пок­ру­тив