Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

Самим святим, пане ясновельможний, - одвітовав за­по­ро­­жець, - проводжаєм прощальника до Межигорського Спа­са.

- Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?

- Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай пер­ше промочити гортань. Тілько в вас такі нікчемні куб­ки, що ні в ві­що гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У на­шо­му коряці утопиш іншого мізерного й ляшка.

- Пгавда, бгате, їй-богу, пгавда! - озвавсь Черевань. - Я да­в­но кажу, що тільки в Січі і вміють житі по-людськи. Їй-богу, бга­те, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку су­єту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє!

- Гм! - каже Кирило Тур, озирнувши його тушу. - Не бага­то та­ких потовпилось би в курені!

Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негні­вливий був собі пан.

- Я з душі люблю сього пройдисвіта, - каже гетьман Шра­мо­­ві стиха. - Часом він закине й дуже вже круто, да, враг йо­­го знає, якось так щиро засміється, що нізащо на його не ро­з­сердивсь би.

- Погано тілько, - каже Шрам, - що сі братчики сміючись, чо­­ловіка куплять, сміючись, і продадуть.

- Що правда, то правда, батьку. По їх січовому розуму, ні­що на світі не стоїть ні радості, ні печалі. Філозофи, вражі ді­ти! Дивляться на божий мир із бочки, тілько не з порож­ньої, як той Діогенес, а по шию в горілці.

- Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? - ка­же Кирило Тур, спорожнивши кубок. - Ось чого. Може, ви чу­вали коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру, а все чоло­віку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рі­дно­го бра­та, та й шукає названого. От і побратаються да й жи­вут до­віку вкупі, як риба з водою. «Давай, - кажу я своє­му Чо­рно­го­ру, - давай побратаємось». - «Давай». - От і за­й­ш­ли у бра­тс­тво та й попросили панотця прочитати над на­ми із Апо­сто­ла, що нас породило не тіло, а живе слово бо­же; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою.

- Ну, а далі?

- А далі... Се вже так завсігди буває, що скоро чоловік зро­бить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і під­су­не іскушеніє... Далі дивлюсь, стоїть краля така, що ті­лько гм! Та й годі.

- О, невже таки жіночий рід спокусив хоть раз запорож­ця?

- Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще як! І не диво-бо: Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на ву!

- Звідки ж узялась та краля?

- Спитай її сам, звідки! Я такої пишної панни не зумію й за­й­няти. І поглянув на Лесю.

- Тю-тю, дурню! - каже, засміявшись, Сомко. - Се моя мо­лода!

- Та мені не те горе, що вона твоя молода, - каже, здихну­вши, запорожець, - а те, що зовсім мене причарувала.

Усі зареготали, почувши таке диво.

- Браво, - каже Сомко, - ведмідь попавсь у те-нети! Що ж те­пер буде?

- А що ж? Ведмідь піде до свого берлога і тенети за собою потягне.

- Як! Отсе у Січ би то?

- Чого ж у Січ? Хіба тілько й світу, що в вікні?

- І отсе такий жвавий козарлюга, да ще й отаман, ради жі­н­ки покине товариство?

- А чом же? Та для такої кралі можна покинути й усе на сві­ті, не то що товариство.

- Ну, куди ж би ти потяг свої тенети?

Кирило Тур засміявсь.

- Ти-бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду ра­зом випитати. Не хочеться тобі й признаватись, не хоче­ться й брехати.

- Бо ще, кажеш, ізроду не брехав? - додав, шуткуючи, Со­м­ко.

- Не збрешу й тепер, - каже Кирило Тур. - Дайте тілько гор­­тань промочити.

Да й кашлянув, випивши кубок, і поглянув по всіх гостях, ро­згладжуючи вуси.

- Треба, - каже, - вам, панове, знати, що Чорна гора те ж свя­те, що й наша Січ, тілько що там не цураються бабсько­го роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх бра­т­ст­ва, і над усяким братством обирають отамана. А що вже во­ю­ва­ти з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх вою­ють, коли б ті­лько ви знали! Як зачне розказувати мій побро, то аж душа вгору росте. Побро мій, знаєте, забрівши на Вкраї­ну, скучив без своєї Чорної Гори і вже давно зазива мене в гості. І то ска­зати: чом не погуляти козакові по світу, чом не по­ди­ви­тись­, як живуть інші язики?­

Всі слухають, до чого він доведе свою річ. Очаровав усіх за­по­рожець.

- «Добре, - кажу, - поїдьмо, покажем твоїм землякам коза­цьке лицарство; нехай і нас там знають!» - Ото ж і по­бра­та­всь я з ним у братстві, так уже, щоб у нас не було се моє, а се твоє, а все укупі: щоб помагать один одному у вся­кій при­­го­ді, щоб менший старшому був вірним слугою, а ста­р­ший ме­н­шому рідним батьком. Воно б і добре, та як по­ба­чив я отсю кра­лю, так душа й дала сторчака, - «Як хочеш, - кажу, - побро, а я без сеї дівойки не поїду з Украї­ни!» Не ба­бак же й мій по­бра­тим, - «Море! - каже. - У нас як кому при­паде до душі руса коса, то вхопить як сокіл чайку, та й до попа».

- Се вже по-римськи! - каже, сміючись, Сомко. - А як же в тої чайки єсть брати-орли або родичі-соколи?

- Тим-бо й ба, що юнаки знають і сьому лиху запобігти. Ті­ль­ко натякни, то самі визвуться! «Гайде, море! Да ті от­ме­мо дівойку!» Себто по-нашому: «Гайда, однімем тобі ді­в­чи­ну!» От і збереться чоловік десять тих отмичарів: споря­дяться як на війну, і вже як попадуть у свої лапи русу косу, то хоч го­ло­ви положать, а не впустять родичам. Пек його ма­тері! Таким звичай по смаку мені! І вже хіба не я буду, щоб я не доказав такого ж отмичарства. Вони беруть од­нією хи­стю, а в на­шо­го брата про запас і характерство єсть!

- Що за баляндрасник отсей прудиус! - каже, сміючись, Со­мко. - Мабуть, у вас в Січі тілько й роботи, що потішати один од­ного вигадками.

- Е, пане гетьмане! Наші братчики, що в бога день, ви­робляють такії чудасії, що