Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

батьку, - каже Сомко, - низовці зледащіли пі­с­ля Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде дра­го­­ці­н­нії. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ста­вав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, коза­цька, хоть удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юро­дства в їх не буває.

- Щоб їх лихий злизав із їх юродством! - каже Шрам. - Їм усе смі­шки! Не раз і самому Хмельницькому підносили во­ни гіркої.

- А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було до­­б­рих людей.

- Гріх мені се сказати! - одвітує Шрам. - Раз, чатуючи з де­ся­тком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх якраз поліг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас осталось тілько четверо; уже підо мною й коня вби­­то; я од­биваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене жи­в­цем, щоб поглумитись так, як над Наливайком[45] і ін­ши­ми бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись за­порожці: «Пу­гу-пугу!» Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а за­по­рож­ців нема й десятка.

- О, між ними єсть добрі лицарі! - каже Сомко.

- Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась са­ма полова.

- Овва! - гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, по­ка­за­в­шись у дверях.

Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й ди­ви­ться на Шрама, покрививши губу.

Шрам так і загорівсь.

- Що то за «овва»? - каже, підступивши до запорожця.

А той ізнов;

- Овва, панотче! - да й заложив за вухо лівого yсa (себто - знай, не боюсь тебе). - Перевелись? - каже. - Де тобі пере­ве­лись? Хіба ж дармо співають: «Течуть річки з всього сві­ту до Чо­рного моря»?

Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сон­ця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усьо­го сві­ту злітаються вони туди, як орли на недоступну ске­лю... От хоч би й мій побратим... та не про його тепер річ. Чолом то­бі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик). Чо­лом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане по­л­ковнику. Ну, дак як же ти вернувсь до табора, не маючи ко­ня.

- Іроде! - сказав Шрам, грізно насупивши на його білії бро­ви, - коли б не таке місто, то навчив би тебе шано­ва­тись!

- Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кириле, помі­ря­є­­мось, чия довша?» Козацьке слово, я оддав би шалевий свій по­яс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, ро­зрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!

Знав-бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий і вга­мо­вавсь.

- Чого ж ти, - каже, - осо, од мене хочеш?

- Нічого більш, розкажи тілько, як ти добравсь піхтурою до та­бору.

- Пху! Сатано! - каже тоді Шрам, усміхнувшись. - Розкажу, ті­лько не доводь мене до гріха. От й порозбігались ік нечи­стій матері ляхи, а ватажок тоді: «Батьку! Да се в тебе коня не­ма?.. Братчики, добудемо йому коня!» - да й припу­стив за ля­хами.

- Що ж, добули?

- Добули, вражі діти; вернулись із добрим мерином. Зди­вовались ми тоді з козаками. Як же й не здивоватись, що в са­мих коні потомлені, а жеребця таком доскочили, що так і йграє на поводі?

- Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом ни­зовець і чортом орудує.

Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи уси і поглядаю­чи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.

- Да і в мене самого, - каже Шрам, - така думка, що тут без не­чистої сили не обійшлось. Питаю: «Як ви доскочили та­кого огира?» - «Нам теє знати, батьку. Сідай да їдь собі з богом: ля­хи не за горою; часом жах у них проходить швид­ше од похмілля».

- Ага! У нас так! - каже Кирило Тур. - Наші не кудкудах­чуть, ізнісши яєчко. А воно було ось як. Припустили брат­чи­­ки за ляхами, а ляхи огледілись, що їх женеться жменя, та й зу­пи­ни­лись. Поки ж вони до мушкетів, а ота­ман при­ці­ливсь та і влучив їх ротмістрові якраз межи очі. Ляхи то­ді врозтіч!. А я за коня... Чи то пак отаман за коня!..

- Що за вража мати! - каже тоді Шрам, протираючи очі. - Да се ж ти, бачу, сам і отаман!

Запорожець тоді в регіт.

- Ага, - каже, - пане полковнику! Так-то ти шануєш давніх при­ятелів?

- Ну, вибачай, братику, - каже Шрам, обнявши його, - Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять!

- А що ж отеє ми так заговорились? - озвавсь Сомко. - Да­в­но пора по чарці да й за стіл.

- От, бгатці, розумна річ, так-так! - каже Черевань. - Я так ото­щав, не ївши зранку, що й радуватись не здужаю.

Випив Кирило Тур горілки да й каже:

- Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мо­го побратима.

- Не оставим, - каже Сомко. - Я знаю, що він шаблею во­ро­чає лучче, ніж язиком.

- Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води на­­брав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори - десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-ко­за­цьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків сво­єю мовою: усе тілько «бре» та «море»! А добрий юнак, о, до­б­рий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я ні­ко­го й не люблю так, як себе та його!

VII

Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кі­нець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. За­по­ро­жець­ примостивсь на задньому кінці стола із своїм по­братимом­.

Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами й мо­рями. Що там не вигадував той запорожець, як там не по­ті­ша­лись гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.

- Ну, скажи ж мені, пане отамане, - питає Сомко в Кирила Ту­ра, - яким вітром занесло тебе в Київ?

-