Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

грудях,

В його голосі блищало!

 

Молоді, чиїм коханням

Овіні погордувала,

Єнадізі в пишних перах,

В дивнім Вампумі пишались,

Насміхалися над нею;

Та вона їм так сказала:

«Що для мене ваші барви,

Ваші Вампуми і пера,

І знущання сороміцькі,

Як щаслива я з Оссео?!»

 

Раз увечері, в негоду

Йшли веселою юрбою

На веселе свято сестри,

На бенкет з чоловіками;

Тихо з жінкою Оссео

Йшов за ними у задумі.

Жартували всі, сміялись,

А вони удвох мовчали.

 

Вдалечінь дививсь Оссео,

Вдалечінь дививсь на Захід,

Одставав, дививсь з благанням

На Зорю жаги й кохання,

На її тремтяче сяйво,

На її сріблястий вогник.

І почули усі сестри,

Як сказав Оссео тихо:

«Ах, шовен-немешін, Ноза -

Зглянься, змилуйся, мій батьку!»

 

«Чула ти,- старша сказала,-

В батька він чогось прохає.

Справді шкода, що старенький

Не спіткнеться на дорозі,

Голови собі не зверне!»

І сміялись сестри злісно

Сороміцьким диким сміхом.

 

По дорозі, в нетрях лісу

Дуб лежав, що згинув в бурю,

Дуб лежав, покритий мохом,

Трухлий велетень колишній,

Почорнілий і дуплястий.

Як наткнувсь на дуб Оссео,

Крикнув жалісно, і раптом

Він скакнув в дупло, як в яму.

І старим, гидким, безсилим

Він упав в дупло, а вийшов

Юнаком струнким, високим,

Молодим, вродливим, дужим!

 

Так вернулись до Оссео

Його молодість і врода.

Та,- ой леле! - в ту ж хвилину

З Овіні зробилось лихо:

Стала бабою старою,

Нагло згорбилась, зігнулась

І пішла, узявши костур.

І сміялися всі з неї

Сороміцьким диким сміхом.

 

Та Оссео не сміявся,

Овіні він не покинув,

Ніжно взяв її за руку,

Схудлу руку, темну, в зморшках,

Як дубовий лист зимою.

Звав коханою своєю,

Милим другом, Нінімуша,

На бенкет прийшов із нею,

Сів в вігвамі за вечерю.

 

У задумі на бенкеті

Увесь час сидів Оссео.

Всі сміялись, жартували,

Сумував один Оссео.

Не торкнувся він до страви,

Не сказав ні з ким ні слова

І не чув розмов веселих.

Все, засмучений, дивився

То на Овіні, то вгору,

На ясні далекі зорі.

 

І пронісся тихий шепіт,

І почувся тихий голос

Із небесної пустелі,

Від далеких зір небесних

Мелодійно, тихо, ніжно.

Говорив він: «О Оссео!

О улюблений мій сину,

Заворожений, ти довго

Йшов і ніс вагу недолі,

Та розвіяні ті чари,

Встань і йди до мене, сину!

 

Покуштуй сих страв чудесних,

Покуштуй благословенних,

Що стоять перед тобою;

В них таємна, дивна сила:

Покуштуй і станеш духом;

Казани, миски в хвилину

Стануть іншими у тебе.

Казани засяють сріблом,

А миски, як Вампум, стануть,

Будуть всі огнем горіти,

Блиском мушлів пурпурових.

 

І спаде з жінок прокляття

І тяжке ярмо роботи,

Всі обернуться на птахів,

Світом зоряним засяють,

Золотим промінням сонця

На хмарках вечірніх, ніжних».

 

Так сказав небесний голос,

Та його слова таємні

Зрозумів один Оссео.

Всім же іншим він здавався

Журним співом Вавонейси,

Здався він пташиним співом

У далеких нетрях лісу.

 

Коли враз уся оселя

Захиталась, затремтіла,

І угледіли всі гості,

Що підносяться в повітря,

В небеса, до зір далеких.

У пітьмі гіллястих сосон

Плив вігвам кудись угору.

 

А в вігвамі увесь посуд

Заблищав і загорівся,

Казани звичайні з глини

Раптом срібними зробились,

Мов дроти великі срібні,-

Стали жердки у вігвамі,

В сяйві зорянім засяли.

А його покрівля проста -

Мов жуків блискучих крила.

 

Навкруги Оссео глянув

І угледів, що і гості

Обернулись в різних птахів.

Тут були шпаки з дроздами,

Тут були сороки, сойки,

Всі стрибали і літали,

Чепурились і співали,

Вихвалялись блиском пір’я

І хвостами-вихлярами.

 

Овіні одна осталась

Тільки бабою старою

І смутна сиділа мовчки,

Але, глянувши угору,

Закричав Оссео з болем,

Закричав він, як раніше

Над старим дуплястим дубом.

І вернулись знов до неї

Молоді літа і врода,

Все її старе убрання

Стало хутром горностая

І пером блискучим - костур.

Так, пером блискучим, срібним!

 

Знов вігвам понісся вгору,

І поплив в прозорих хмарах

По небеснім океані,

І зустрів Зорю Вечірню,

І спустивсь на неї тихо,

Як сніжинка на сніжинку,

Як листок на хвилі річки,

Як пушок біленький в воду.

 

Там з усмішкою привіту

Їх зустрів Оссео батько,

Дід з ясним, спокійним зором

Вийшов їм назустріч, сивий,

І сказав: «Повісь, Оссео,

Клітку з птахами своїми,

Так, повісь її у мене

У вігвамі над дверима».

 

І прип’яв Оссео клітку,

З Овіні пішов в господу,

І тоді Оссео батько,

Володар Зорі ясної,

Їм сказав: «О мій Оссео,

Я почув твої благання

І вернув тобі, Оссео,

Знову молодість з красою,

А гостей зробив за жарти

Різноперими пташками,

Обернув їх за знущання.

Не зумів ніхто між ними

Полюбити в грудях старця,

В тому вбогому каліці

Серця доброго Оссео,

Серця вічно молодого.

Овіні одна зуміла

Полюбить тебе, Оссео!

 

Там, на зірочці маленькій,

Що блищить від нас ліворуч

Ворожбит живе Вебіно,

Дух і заздрості, і злості.

Обернув тебе він в старця.

Бійся променів Вебіно,

Бо в них єсть таємна сила,

Бо вони Вебіно стріли.