Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

піщанім надбережжю,

Як шалений, він понісся,

Вибиваючи завзято

Мокасинами об землю;

Вітер бурею зробився,

Засвистів пісок летючий,

Наче курява в пустелі...

І покрилось надбережжя

Бугирями 9 Него-Воджу.

 

Так веселий По-Пок-Ківіс

Танець Вбогого танцює!

А скінчивши, повернувся

На бенкет і сів з гостями,

Сів, всміхаючись, спокійно

З вахлярем своїм великим.

 

Потім друга Гайавати

Чайбайабоса прохали:

«Заспівай нам свою пісню,

Пісню ніжну і жагучу,

Щоб живіш бенкет проходив,

Щоб часу не помічалось,

Щоб було не нудно гостям!»

 

І прекрасний Чайбайабос -

Сам схвильований до краю -

Заспівав їм дивну пісню,

Пісню ніжну і жагучу.

І коли співав, натхненний,

Все дививсь на Гайавату,

Все дививсь на Міннегагу.

 

«Овене! Прокинься, рідна!

Ти, дикунко - квітко лісу!

Ти, лугів зелених пташко,

Дика пташко-щебетухо!

 

Ніжний, лагідний твій погляд,

Наче тихий погляд сарни,

Наче роси для лілеї

В час вечірній у долині.

 

А твоє дихання, пташко,

Наче пахощі уранці,

Наче подих квітів ніжних,

Подих в Місяць Листопаду.

Чи не лину я всім серцем

До улюбленої серця,

Як до сонця лине пагін

В світлі, тихі ночі Квітня.

 

Овене! Тріпоче серце

І, захоплене, співає,

Як шумлять, співають віти

В світлий місяць, Місяць Червень.

 

А коли ти засумуєш,-

І моє темніє серце,

Наче річка, коли хмари

Кинуть чорну тінь на неї.

 

А коли ти усміхнешся,

Серце знов тремтить і сяє,

Як блищать під сонцем хвилі,

Коли вітер з ними грає.

 

Хай всміхаються і сяють

Небеса, земля і води,

Як не можу усміхатись,

Коли милої не бачу.

 

Я з тобою, пташко! Глянь же,

Кров схвильованого серця! -

Я стою. Прокинься, рідна!

Овене! Прокинься, рідна!»

 

Так співав їм Чайбайабос

Пісню ніжну і жагучу,

А старий хвастливий Ягу,

Оповідач надзвичайний,

Слухав з заздрістю німою.

Але потім він по рухах,

По очах і по усмішках

Ясно вгледів, що чекають

Усі гості нетерпляче

І його байок веселих,

І його казок брехливих.

 

Був хвастун великий Ягу!

В найцікавіших пригодах,

В найстрашніших предприємствах

Завжди був героєм Ягу:

Він не чув про їх, а завжди

Бачив власними очима!

 

Коли тільки Ягу слухать,

Коли тільки Ягу вірить,

То ніде ніхто із лука

Не стріляє краще Ягу,

Не вбиває стільки ланей

І не ловить стільки риби

Та річних бобрів у пастку.

Хто проворніший від його?

Хто від його краще плава?

Поринає в воду глибше?

Хто набачивсь більше дива

І сходив такого світу?

Ну, звичайно, хто,- се Ягу,

Дивовижний оповідач.

 

Слово Ягу стало жартом

І прислів’ям у народу,

І коли хвастун-мисливець

Говорив щось неподібне,

Чи вояк, вернувшись з бою,

Вже заносився занадто,

Всі кричали: «Ось і Ягу!

Ягу маємо нового!»

 

Для хлоп’ятка Гайавати

Люльку жилами оленя

Хто зв’язав з кори із липи?

Ну, звичайно, хто,- се Ягу.

Ягу се йому пізніше

Показав, як слід робити

Лука з ясеня тугого,

А з сучків дубових - стріли.

Отакий-то був той Ягу,

Той старий брехливий Ягу,

Оповідач дивовижний!

 

І озвалася Нокоміс:

«Розкажи нам, добрий Ягу,

Найдивнішу казку-байку,

Щоб бенкет живіш проходив,

Щоб часу не помічалось,

Щоб було не нудно гостям!»

 

Відповів негайно Ягу:

«Ви почуєте сьогодні

Чарівне оповідання

Про Оссео. Із Зорі він,

Із Вечірньої зійшов він».

 

XII
СИН ЗОРІ ВЕЧІРНЬОЇ

 

 

Чи не сонце то заходить

Понад водами ясними?

Чи то ранений фламінго

Тихо плаває, літає

І кривавить хвилі кров’ю,

Що спадає тихо з пір’я

І наповнює повітря

Дивним блиском крил червоних?

 

Так, то сонце потопає,

Потопає в Гітчі-Гюмі,

Небеса горять в пожежі,

І в огні палають води!

Ні, то плаває фламінго,

Поринаючи у хвилі,

До небес простяг він крила

І оббризкав хвилі кров’ю.

 

Вдалині Зоря Вечірня

Грає в сяєві тремтячім

І у млі висить над морем.

Ні! То сяє так на грудях

У Життя Владики Вампум,

То великий Дух проходить

Понад заходом червоним.

 

Довго в захваті дивився

На червоний захід Ягу;

Раптом крикнув: «Подивіться

На тремтячий синій вогник,

На Зорю Вечірню гляньте!

Ви почуєте сьогодні

Про Оссео Чародія,

Що зійшов колись з Венери.

 

В предковічні сиві роки,

В час, коли ще до людини

Було ближче синє небо

І самі боги приступніш,

Жив на Півночі мисливець,

Жив з красунями дочками.

Десять їх було у його,

Як лоза, гнучких, вродливих.

Та найкраща поміж ними

Овіні була, найменша.

 

Вийшли всі дівчата заміж,

Одружились з вояками,

Овіні одна не швидко

Молодого обібрала.

Мовчазна, сумна, сувора

І свавільно-вередлива

Овіні була - і довго

Молодих, що залицялись,

Проганяла з глузуванням.

А сама взяла та й вийшла

За убогого Оссео.

Вічно кашляв він, як білка,

Був старий, гидкий і хворий.

 

Але серце у Оссео

Молоде було, прекрасне!

Він зійшов з Зорі Венери,

Він був син Зорі палкої,

Син Зорі жаги й кохання!

І огонь її, і чари,

Променистий блиск і врода -

Все таїлось в його