Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

class="p1" style="">Так, як ти налякав ось мене,

А у місті шандарям преславним

Се сейчас би здалось крадене.

 

От завдай мені, сину, на плечі

Тую в’язку й опеньки ще ті

Поможи у кобелю зверечи,

І піду я у місто собі».

 

Все сповнив я по просьбі старого,

І, стогнучи, зігнувшися в лук,

Він пішов - і хрипло у нього

В груді . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

І за ним ще довгенько дививсь я,

Поки в лісі не щез у яру,

Но ще здалека вухом ловив я

Хрип, що грудь його різав стару.

 

І я думав: «О будь же прокляте

Теє панське одіння тісне,

Що до тебе, обдертий мій брате,

Неподібним чинило мене!»

 

 

 

ПОХВАЛА ДРОГОБИЧА

 

 

Над Тисьменичкою-ріков,

Що звесь «нафтовою калюжев»,

Там город преславний Дрогобич лежить,

Преславний, та не дуже.

 

І хоч Борислав, Трускавець,

Стебник і другі діти

На нього сиплють слави блеск,-

Він якось не міг проясніти.

 

І хоч дрогобицькі самі

Тож лепські горожане,

Цибулярі і зваричі,-

Все ж місто їх мало знане.

 

Та й не скажу, щоб мало вни

О славу міста дбали:

Щоб в світі вславитись, чого

Вони не виробляли!

 

Свій храм готицький, що їм ще,

Мабуть, Ягайло ставив,

Рішили вкрить соломою,

Щоб вкрить себе вічною славов.

 

Їх бурмистр тож рахунки вмів

Робити безпримірні:

П’ятнадцять ринських за мітлу,

А тридцять за два свірні.

 

Їх кас’єр фізик крепкий був

І доказав довідно,

Що й з каси залізної міський гріш

Іщезнути може безслідно.

 

Їх ojciec 7 канонік, побожний муж,

Не нарушив до днесь целібату;

Вже третій газдині з потомством її

Купує грунт і хату.

 

Побожний муж той взявсь і дзвін,

Як краківський Zygmunt, лити:

На славу города мав він

На божу честь дзвонити.

 

Лиш що на дзвоні тім, що мав

Гудіть, дзвеніть над містом,

Велів ксьондз напис написать:

Dzwon przeciw socjalistom! 8

 

То бідний дзвін, мов в серце го

Пекли слова ті гнусні,

З дзвіниці бовкнув тільки раз

Та й пук на штири кусні.

 

І тричі вже лито наново його,

І тричі пук він в скрусі,-

Знать, ліпше він чує, ніж наші ксьондзи,

«Що висить у воздусі».

 

Немного й Земялковський тож

Придбав для міста чести,

Хоч він, як дзвін, не пук, а вмів

Сухого дуба плести.

 

Не кращі ж бо й інтерпелянти його,

Міщани Гершко й Михалко!

Ніяк та й ніяк їм до слави дійти,-

Бігме, аж мені вже їх жалко!

 

«А що ж то,- гадаю,- чи я нігіліст,

Чи я який голобриш?

Дрогобич же преці й мені щось своє,-

Давай прославляти Дрогобич!»

 

О городе цибулярів,

На поступ запопадний,

Де що різник, то розбійник,

Де Гершко - цар всевладний!

 

Немов на новий місяць, так

Освіти яснієш огнем ти:

В гімназії твоїй що класа, то є

Принаймні чотири студенти.

 

Твій Ghetto, що зоветься Лан,-

Отсе-то раз дивниця:

Здаєсь, що не зрівняєсь з ним

І львівська Зарваниця.

 

Твій Бориславський тракт - гай, гай,

Се восьме чудо світу,-

Здаєсь, що на нім ти болото зібрав

З ціліського повіту.

 

Твій тротуар, твій монастир,

Шпиталь твій - боже, боже,-

Назвати може їх мій спів,

Но описать не може!

 

Тож радуйсь, Дрогобичу! Вже як мій спів

Тебе не приоздобить

І славним не зробить тебе на весь світ,-

То й чорт тебе славним не зробить!

 

Написано д[ня] 12 грудня 1882, досі не друковано.

 

НІЧНІ ДУМИ

 

 

НЕДУЖИЙ

 

 

Я недужий, я втомився,

Хоч роботи не робив,

Хоч жив мало - пережився,

Таланти всі розгубив.

 

Я недужий, хоч доктори

Скажуть: «Се здоровий муж»

Серця тайні фібри хорі,

Сам вузол душі недуж.

 

Що у інших міцно, тісно

У суцільну зв’язь сплелось,-

В мене - як, се чорту звісно! -

Замоталось, розпряглось.

 

Хоч життя пробоєм брати

Пориваюсь я поров,

Та ба, волі нерв підтятий,

Орган духу нездоров.

 

Написано д[ня] 12 грудня 1882, досі не друковано.

 

МАЧУХА

 

 

Прикоротала мене

Мачуха погана,

Все свариться і клене

До ночі від рана.

 

А я, хлопець молодий,

Їй корюсь і гнуся;

Не закону, не людий -

Сам себе боюся.

 

Здавна чесний був наш рід,

Чесна наша хата,

Пекло стала в ній коїть

Цокотуха клята.

 

Колись - бог мені не брат,-

Як терпцю не стане,

Ніби буря, ніби град,

Гнів мій на ню гряне!..

 

І не ручу я тоді

За свій ум, за руку,-

Страчу літа молоді

Через злу гадюку…

 

 

 

«Як двоє любляться, а ждуть…»

 

 

Як двоє любляться, а ждуть

Розлуки хоч би на часок,

То одно одному дають

На пам’ять незабудь-цвіток.