Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

class="p1" style="">Я теж люблю. Палка, важка,

Нерадісна моя любов;

Вона, мов слабість десь яка,

Ввійшла мені вже в кість і кров.

 

Та хоч би й нині жизнь моя

Попала в жертву ворогам,

Тому, кого кохаю я,

Я незабудьки не подам.

 

Забудь мене, народе мій,

Коли щасливий і міцний,

До праці станеш на свій лан

І в своїй хаті будеш пан;

 

Коли не буде між тобою

Ані голодних, ні трудних,

Ані обійдених судьбою,

Ні слуг, ані панів бутних;

 

Коли у всіх твоїх дітий

Чуття та мислі розцвітуть,

Ти станеш чистий, мов святий,

Тоді про мене ти забудь.

 

Написано в р. 1883.

 

СМЕРТЕЛЬНО РАНЕНИЙ

 

 

Спинили кров. Пощо спиняти?

Нехай тече та клекотить,

Як та криниця! Час вмирати,

Бо страшно, тяжко в світі жить.

Ох як болить! Та се лиш хвилю,

Вже полекша, знать, настає…

Великий пан прийде, похилю

Остатній раз чоло своє

Під сильною його рукою

Й війду у царство супокою

 

Що там за гомін? Надо мною

Лавиною він кам’яною

Гримить, мов чорная гора.

Що то за крик? Ах, знаю, знаю!

Се та сподівана пора!

Там вулицями стугонить

Ріка народу і валить

Тиранський трон! Гармати грають,

Реве пожежа, кровця рине,

А люди вереск підіймають,

Страх їм замовкнуть не дає.

То революція, єдине,

Коханеє дитя моє.

 

Га, де я? Чом я не між ними,

Не між борцями молодими,

Не в вирі лютої війни?

О боже! Трони і тирани

Втонуть у крові, а вони

Сказать готові: «Де ж був ти?

Чому не бився разом з нами

Проти неволі й темноти?»

Я ж довго, тяжко працював

І слушного часу все ждав,-

Де ж я тепер? Куди попав?

 

Понурі стіни і склепіння

Злорадно пнуться наді мною,

Мов вороги,- бліде проміння

Ледве тісненькою шпарою

Знадвору ллється. Прояснилось…

На мні, довкола мене кров…

Не можу встати… Чи то снилось,

Що в пропасть впав я стрімголов?

Немов потовчене все тіло…

А там… а там кипить десь діло,

Що час його тепер прийшов.

 

Година тому - я дав знак

До лютого, страшного бою.

Я сильний був, здоров… О, як

Бажав я кинуться стрілою…

Хоч наложити головою,

Аби лиш ворога зламать!

І впав я в першому ряду.

Куди піду, туди піду,-

Чи буде хто про мене знать,

Чи ні, байдуже се мені.

Зробив я те, що міг зробити;

Чи добре - не мені судити,

А те, що жде по кінчині,

Ось-ось ввижається, немов у сні.

 

Написано 1883 р., докінчено д[ня] 15 вересня 1914.

 

ХВИЛЯ ЗНЕВІРИ

 

 

Минає день, минає ніч

Так якось без пуття…

Що гарне, любе, те паде

В могилу забуття.

 

Лиш те жиє, лиш те жиє,

Чим від дитячих днів

Надавлено життя моє,

Чим мучивсь я й болів.

 

Любов єдиная моя,

Що нею жив я ввесь,-

Найтяжча рана се моя,

Болить іще й до днесь.

 

І приязнь світить так мені,

Як сонце в зимній день,

Не гріє серця, в крові лиш

Роз’ятрює огень.

 

Надія в гріб на серця дні

Похована лягла,

І жаль, і привиди марні

З собою в гріб взяла.

 

Так, чим томився, гризся, де

Зблукався я з пуття,

Лиш те жиє, лиш те не йде

В могилу забуття.

 

Написано в січні 1883 р., досі не друковано

 

ДО ШТУРМУ!

 

 

Ревіли, гриміли гармати,

Кривавий, гарячий був день,-

Ми «царські» і царство спасати

Ішли без вагання в огень.

 

Ішли на заріз, мов худоба,

Без думки, без волі, без слів,

І я йшов, у серці жалоба,

А в тілі страх смерті лиш тлів.

 

Мені жаль було тих, що врагами

Змушений я тепер називать,

Вони гибли цілими рядами,

Але не відступали й на п’ядь.

 

Мені було жаль їх. За волю,

За правду боролись вони.

Ах, я ж то братався теж з ними

У днях молодої весни.

 

Був я в їх рядах, а їх мисли

Були й мої мислі в той час.

А нині!.. Нагрянули, стисли

Важкі мене думи нараз.

 

А нині я в службі тирана,

Вони ж проти мене ось тут

В останню борню без вагання,

Без сил, без надії ідуть.

 

Я чув: мов кліщами страшними

Сумління стиска мою грудь:

«Не тут твоє місце, а з ними,

Що смерті назустріч ідуть».

 

Я страшно терпів, та даремно

З незримої рвався тюрми,

Ревнула музика… вкруг темно

Зробилось… до штурму йшли ми.

 

Написано д[ня] 1 липня 1883 р., досі не друковано.

 

«Не схиляй своє личко прекрасне…»

 

 

Не схиляй своє личко прекрасне,

Не затулюй повіками віч,

Із котрих то мигоче, то гасне

Промінь світла в життя мого ніч.

 

Дай мені ссать з жагою голодного

Теє райське проміння живе,

Що з таємних глибин благородного,

Непорочного серця пливе!

 

Щоб, тебе над життя я кохаючи,

Так добро теж і правду кохав,

Про твоє ущасливлення дбаючи,

Я й про бідних, покривджених дбав.

 

Ти будь іскрою в мні громовинною,

Що