Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

zaprzaniec,

Zdrajca kraju, mospanie! 6

 

Написано д[ня] 15 жовтня 1882 р.

 

 

 

«Лісовою вузькою дорогов…»

 

 

Лісовою вузькою дорогов,

Що нависла ожини терном,

Непогідного дня і хмарного

Я із города йшов вечором.

 

Вже пора була пізня осінна,

Стоковий вітер холодом дув;

Якась пісня мні в усі незмінна

Все бриніла, хоч сум серце гнув.

 

І, задуманий, звільна бреду я,

Розвертаю ожини гілки,

Лист зів’ялий додолу трясу я,

І хрустять під ногов сушники.

 

Втім, гляди, проти мене в потоці

Ледве-ледве плетесь чоловік:

Губ кобеля прип’ята при боці,

А на плечах дров в’язку волік.

 

Його одіж - то латка на латці,

Груди голі, лиш шкіра та кість,

На ногах із онуч старі капці

По ожинах порвались на злість.

 

А лице - чи ви бачили глину? -

Ні то жовте, ні буро-бліде,

З-під старенької шапки вдолину

Сивий волос у космах паде.

 

До землі похилили го труди,

А ще дужче дров в’язка гнітить,

І щось страшно хрипить в його груди,

Мов підрізаний в болю хрипить.

 

Він, у землю понуривши очи,

Наблизивсь вже до мене досить;

А втім глипнув, і крикнув, і скочив,

У ожинах хотів себе скрить.

 

Та дарма тільки ноги старії

Покривавив в колючім терні

І, тремтячи, в страсі, без надії,

Вже й не смів приглядатись мені.

 

З його плеч упав дров зв’язок грубий,

Аж тернина під ним подалась,

Із кобелі розсипались губи,

Бо кобеля в хащі зап’ялась.

 

«Не лякайтесь, дідусю! - сказав я,-

Я ж зробити не хочу вам зла».

І якмога старого втішав я,

Та дарма моя мова була.

 

Він стояв у хащі, мов заклятий,

Дилькотіли коліна під ним,

І душив його кашель завзятий

Та перестрах з обличчям грізним.

 

«Ох,- промовив дідусь аж по хвили,-

Най то сього не тямить вам бог,

Що такий мені страх ви зробили,

Що я мало на місці не здох!»

 

«Та чого ж ви, дідусю, злякали[сь?]

Я ж на вас не кричав, не грозив.

Чи ви, може, спіткатись боялись

З кимсь, що лихо яке б вам зробив?»

 

«Говори! А лісничий! Не знаєш,

Що лісничий у нас, наче звір!

Вже пропав, як го в лісі спіткаєш!

Б’є до півсмерті! Ох, синку, вір

 

Мому слову! Старий я, у гробі

Вже одною ногою давно,-

То не стану брехати о собі…» -

«Але ж, діду, таж вам студено!

 

Ваші ноги всі в крові і босі,

Ви трясетесь, ви хорі, мабуть!» -

«Що ж робити, небоже,- і досі

Я не маю ноги в що обуть.

 

Я не маю хребта чим прикрити,

Бо за кару, знать, господь мене

Велів смерті на світі лишити:

Все зблизиться вона і мине.

 

Всіх забрала, хто звавсь мні ріднею,

Всіх, кого я знавав і любив,-

Ще донька лиш була, та й над нею

Сам могилку я сипать ходив.

 

А тепер у хатині самотній

Між людьми я, мов в лісі, живу,

Хоровитий, слабий, безроботній,-

Ще й наслали нам нужду нову.

 

Ще заперли нам ліс! А без ліса

Чим же бідному жити тепер?

Але що їм! Тікай хоч до біса,

Щоб йому лиш в руках ти не вмер!

 

От гляди, я старий, слабовитий,

А ще в ліс волочуся часом;

То сухого гілляччя вломити,

То на губи де-де з кошельом.

 

Та колись тут зловив мене: губи

Розметав по землі і за кій,

Мене вдарив в лице - і два зуби,

Два посліднії вибив як стій!

 

От тепер я так вас ізлякався,

Що подібно ви вбрані, як він:

«Ну,- подумав я,- то ж ти попався,

Вже по тобі не бовкне і дзвін».

 

Ті слова, мов жало, защеміли

Аж на дні десь у серці мені,

На очах мені сльози тремтіли,

Як скінчив дідусь вісті сумні.

 

«На вам, діду, хоч чоботи тії,

Що на плечах несу я - отож,

В них загрієте ноги старії.

Бо до міста не близько й мороз.

 

На вам плащ, хоч старий вже й дірявий,

Та бо ліпшого й в мене нема,-

Най вас гріє..

Не докучить чень дуже зима».

 

Знов старий затремтів, здивувався,

В мене впер своє око мутне:

«А ти хто, що до мене прийнявся,

Щоб дарунком зманити мене?

 

Коли ти дух лихої гієни,

Захотів мою душу купить,

То пропадь! Хоч старий і нужденний,

То волю життя в нужді кінчить!»

 

«Але ж що вам такого, дідусю?

Що вам сниться? Таж я чоловік,

Хоч словами к богам не молюся,

Но добра я ся ще не відрік!

 

Те, що можу вам дати, приймайте,

Сам я бідний, зарібна рука!

Що ж, дідусю, живіш, не тримайте

Плащ в руках, бо мороз натиска!»

 

«Ох, небоже, щасти тобі боже

За твоє милосердя над мнов.

Я ж не думав, що хто мні поможе,

Бо такого до днесь не найшов.

 

Чобітки я з подяков приймаю,

Бо болять старі ноги мої,

Но плаща я не хочу, не знаю

Панських строїв на своїй спині.

 

Я ж у лісі би других лякав ним,