Джек Лондон - Любов до життя, Джек Лондон

ноги, відштовхнув жінку, саме як вона пробувала обійняти його, і відступив до дверей. Він був переляканий до краю.

- Я за себе не ручуся! - крикнув він.

- Я ж вам казала не втрачати влади над собою.- Вона глузливо засміялась і заходилася мити начиння.- Нікому ви не потрібні... Я просто пожартувала. Я з ним щасливіша.

Та Меснер не повірив їй. Він пам’ятав, як легко вона міняла тактику. Тепер так само. Ось він, хитрий шантаж! Вона нещаслива з іншим і розуміє свою помилку. Ця думка страшенно потішила його самолюбство. Вона хотіла б вернутися до нього, але якраз цього він найменше бажав. Мимоволі він узявся за клямку.

- Не тікайте,- засміялася вона.- Я вас не вкушу.

- Я й не тікаю,- відмовив він по-дитячому задерикувато і натяг рукавиці.- Я тільки йду по воду.

Позбиравши порожні каструлі та казанки й відчинивши двері, він озирнувся на жінку:

- Не забудьте, що ви маєте сказати містерові... хм... Гейторну, хто я такий.

Меснер розбив кригу, що намерзла за годину в ополонці, і набрав води. Проте не вернувся зразу до хатини. Поставивши казанки на стежку, він почав швидко ходити туди й сюди, щоб угрітися, бо мороз пік, як вогонь. Борода йому встигла вкритися інеєм, поки він надумав, що зробити.

Похмуре, стурбоване обличчя його проясніло. А коли Меснер уявив собі, що буде далі, його закляклі губи скривилися в посмішці. Вода в казанках уже зашерхла. Він узяв їх і пішов до хатини.

Він відчинив двері й побачив, що лікар чекає, стоячи коло грубки. В рухах його була якась нерішучість і ніяковість. Меснер поставив начиння з водою долі.

- Радий познайомитися з вами, Греме Вомбле,- сказав він, наче їх щойно відрекомендували один одному, але руки не подав.

Вомбл неспокійно тупцяв на місці, відчуваючи до Меснера зненависть, як звичайно до того, кому вчинять кривду.

- Отже, це ви! - сказав Меснер, удаючи здивованою.- Так, так... Я, бачите, справді радий, що з вами зустрівся. Мені було... хм... цікаво знати, що Тереза знайшла у вас, на що, так би мовити, вона сквапилась. Так, так...

Він оглянув лікаря з голови до п’ят, як оглядають коня.

- Я знаю, що ви маєте відчувати до мене...- почав Вомбл.

- Чи варто про це згадувати! - урвав Меснер з перебільшеною щирістю.- Це все пусте! Мені тільки хотілося б знати, чи вона вам припала до смаку? Така, як ви й сподівалися? І чи добре вона велася? Життя ваше, мабуть, обернулося на щасливий сон?

- Не кажіть дурниць! - втрутилася Тереза.

- Я людина проста і кажу те, що думаю,- скрушно озвався Меснер.

- А все ж вам годилося б висловлюватись відповідно до часу й обставин,- гостро сказав Вомбл.- Ми хочемо знати, що ви наміряєтесь робити.

Меснер розвів руки, удаючи безпорадного.

- Далебі, не знаю. Це одна з тих неможливих ситуацій, де немає ніякої ради.

- Ми не можемо втрьох лишитися на ніч у цій хаті.

Меснер кивнув головою.

- Отже, хтось повинен піти.

- Це так само річ ясна,- погодився Меснер.- Коли три тіла не можуть поміститися разом в одному просторі, одне має щезнути.

- Щезнути доведеться вам,- похмуро мовив Вомбл,- До найближчого табору десять миль, але ви якось їх здолаєте.

- Ось вам перша помилка у ваших міркуваннях,- зауважив Меснер.- Чому це саме я маю йти звідси? Я перший знайшов хатину.

- Бо Тес не може йти,- пояснив Вомбл.- Її легені вже застуджені.

- Згоден з вами. Вона не може йти десять миль по такому морозі. Їй безперечно треба зостатися.

- Отже, так, як я й сказав,- рішуче мовив Вомбл.

Меснер прокашлявся:

- А з вашими легенями все гаразд, правда ж?

- Ну то що?

Меснер знову прокашлявся і сказав помалу, наче зважуючи кожне слово:

- Та нічого. Хіба що, згідно з вашими ж доказами, вам не завадило б прогулятися по морозі десять миль. Ви якось їх здолаєте.

Вомбл підозріливо зиркнув на Терезу і піймав у її очах іскру радісного здивування.

- А ти як гадаєш? - запитав він її.

Вона вагалась, і хвиля гніву затьмарила йому лице. Він обернувся до Меснера.

- Досить! Вам не можна тут залишатися.

- Ні, можна.

- Я вам не дозволю,- Вомбл розпростав плечі.- Тут я маю вирішувати.

- А все ж таки я залишусь,- правив своєї Меснер.

- Я вас викину геть.

- А я вернуся.

Вомбл замовк на хвилю, силкуючись опанувати себе. Тоді сказав поволі глухим, напруженим голосом:

- Слухайте, Меснере, коли ви не підете геть, я вас просто налупцюю. Це вам не Каліфорнія. На вас місця живого не зостанеться!

Меснер знизав плечима.

- Коли ви мене налупцюєте, я скличу золотошукачів і вас повісять на першому ж дереві. Маєте рацію, це не Каліфорнія. Копачі - люди прості, і мені досить буде показати їм синці від побою, розповісти всю правду за вас та об’явити своє право на дружину.

Жінка хотіла сказати щось, та Вомбл скажено накинувся на неї.

- Не в’язни сюди! - крикнув він.

Меснерів голос прозвучав зовсім інакше:

- Будь ласка, не втручайтеся, Терезо.

Від гніву й образи вона зайшлася сухим, гострим кашлем. Лице їй налилося кров’ю, вона притиснула руки до грудей і чекала, поки напад минеться.

Вомбл похмуро глянув на неї, прислухаючись до кашлю.

- Щось треба робити,- сказав він.- Її легені не витримають такого холоду. Вона не може рушати далі, поки мороз не пересядеться. А я не маю думки лишати її вам.

Меснер покректав, прокашлявся, знову покректав, наче виправдуючись, а тоді сказав:

- Мені потрібні гроші.

На обличчі у Вомбла проступила зневага. Нарешті супротивник упав нижче за нього, вчинив підлоту, більшу під його власної.

- У вас є добра торбина золотого піску,- провадив Меснер,- я бачив, як ви скидали її з санок.

- Скільки ви хочете? - спитався Вомбл, і в голосі його забриніла така сама зневага, як була написана на обличчі.

- Я десь