Богоміл Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов

— Ця його якість навряд чи вразить слідчого. Зате деякі інші вчинки цього громадянина, безперечно, будуть взяті до уваги.

Дивлюсь на дівчину. Зараз, під синюватим освітленням ліхтаря, її обличчя виглядає ще блідішим, а губи — ще темнішими. Наче вони намазані не помадою, а чорною фарбою.

— Власне, ви мені так і не відповіли, що вас зв'язує з таким типом, а можливо, й з цілою колекцією подібних типів, бо ця порода людей ходить отарами.

— Ніщо ні з ким мене не зв'язує.

Голос утомлений. Майже байдужий.

— Це сумне визнання. Сумне й трохи лицемірне.

— Я не збираюсь вас переконувати, — каже вона таким самим безбарвним голосом.

— До речі, з усього того, що ви казали досі, це єдине, схоже на правду. І все-таки ви прагнете саме того середовища, а не іншого.

— Вам пояснювати марно. Ви, здається, фахівець лише по мерцях, а я поки що не мрець.

— Облиште це слово. Воно звучить у ваших вустах потворно.

Дівчина дивиться на мене так, наче повільно пробуджується зі сну.

— Коли б ви мали хоч якесь уявлення про красиве й потворне, то вже давно припинили б усі ці розпитування, за якими криється бозна-що. Невже ви не можете збагнути, що я, як і всі, хочу сісти за чистий полірований столик, спокійно пити каву, дивитися на людей, бути вихованою й подобатись іншим, а навколо щоб було трохи світліше, ніж у цьому будинку, який і сам схожий на мерця… відчувати не запах плісняви, а чогось чистого…

По обличчю дівчини пробігає нервовий дрож. Треба випередити кризу:

— Ну, ну, не шукайте виправдань. Ще трохи — і ви розплачетесь над своєю долею. Недавно я був в одній кімнаті того самого будинку, що схожий на мерця. Там немає пластмас і неонів, але загалом обстановка досить приємна. Не кажучи вже про господаря.

Жанна глузливо дивиться на мене. Криза минула.

— Скільки часу ви провели в тому раю?

— На жаль, у мене не було багато часу. Мене вже потягло до вас.

— Тим-то вам і здалося там так приємно, бо у вас не було багато часу. Інакше, коли б ви побули трохи більше… — Дівчина удає, ніби покашлює, й імітує голос: — «Не клади туди сумку — посунеш креслення». «Прошу тебе, не грайся олівцями, ними не розкладають пасьянс». «Не сідай тут». «Не чіпай там». «Чи вийдемо надвір? У мене немає часу виходити». «Ти не була цілий місяць у кіно? Я не був у кіно два місяці й ще живий…» А так усе чисто, ви маєте рацію… Навіть занадто чисто, якщо хочете знати мою думку. Так чисто, що можна вмерти з нудьги.

— Нудно, це так, — відступаю я. — Не те, що ділити окраєць хліба, даруйте, коньяку, зі справжнім героєм. «Ану, геть, поки не покуштував кулаків», «Де ти викопала цього дідугана», «Не прикидайся телепнем…» Справжній лев. Тільки з лякливих.

Дівчина ледь-ледь усміхається:

— Том не лякливий. Досі я не помічала в ньому цього. І не поспішайте робити висновки про людину з одного-двох слів. Ваші вислови теж не завжди дуже делікатні…

— Зате я ніколи не б'ю ззаду.

Вона удає, ніби не почула:

— Здається, дощу вже немає. Ходімо.

Рушаємо. Дощ справді майже вщух, парасольку закрито, і взагалі немає ніякої причини йти так близько одне біля одного. Але ми йдемо так само, і, здається, причина цього не тільки я.

Повіває холодний вітер. Дерева й ліхтарі хитають світло й тіні. Взагалі все це досить складне для змалювання словами.

— Грудень… Сумний місяць, — каже, ніби про себе, дівчина.

— Сумна чи весела погода — це залежить від людей, — філософськи зауважую я. — Здається мені, й життя так само.

— Ніхто сам не порядкує своїм життям.

— Ми заглиблюємось у бездонні теми… В кожнім разі, якщо людина не може сама влаштувати своє життя, найрозумніше звернутися по допомогу до того, хто справді в змозі допомогти їй.

— Ви природжений проповідник.

— Не маю таких здібностей. В мені промовляє найелементарніший практицизм.

— Так, добре було б знайти чоловіка, на якого можна спертися, — зітхає Жанна.

Вона майже пригорнулася до мене. Хочу їй про це сказати, але з певних причин промовчую.

— Якийсь чоловік… справжній… розумний і відвертий… і, по можливості, не дуже нудний…

Я не заперечую. Йдемо повільно, немов розмовляємо доторками плечей.

— Скажіть, будь ласка, після стількох запитань з вашого боку, чи дозволите ви мені поставити й вам одне запитання? — несподівано озивається дівчина.

— А чому ж ні.

— Ви завжди так ставитесь до жінок?

— Себто як це «так»?

— Так, як до об'єкта для допитів.

Тепер після глибоких тем настає черга слизьких. Добре, що ми дійшли до дверей будинку. Зупиняємось у темряві.

— Для мене навіть об'єкт допиту — це передусім людина, — сервірую я свою відповідь.

— Викрутились, — посміхається Жанна. — Що ж, хай буде так. Хоч би як там було, а я починаю думати, що ви не такий страшний, як здається на перший погляд.

— Ви це зрозуміли?.. Я сентиментальний тип, приречений оглядати трупи.

— Не знаю, хто ви, але не грубіян, роль якого намагаєтесь грати.

— У кожного з нас якась роль… А в декого навіть не одна.

— Тільки не в мене, — заперечує дівчина. — Принаймні щодо вас. З вами мені добре.

Небезпечна мить. Жінка ще ближче пригортається до мене. Її рука наче несвідомо спіймала мій лікоть, обличчя повільно тягнеться до мого, очі заплющуються. Не знаю для чого, але я теж наблизив до неї обличчя. Вуста шукають вуст, як сказав поет, не пам'ятаю який. За чверть секунди до поцілунку я чую свій власний