Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

моделі кволості теперішніх людей”. Ті читачі, які нав’язують Гераклові фальшивий принцип речей сучасних, помиляються також у своєму бажанні, щоб речі відбувалися на сцені так, як у місті, а це значить не мати поваги до героїв! “Щодо легендарної історії, не треба строго вимагати правду, бо усе відбувається так, як у театрі: там ми не віримо в існування кентаврів — напівлюдей і напівтварин, ні у триголового Геріона, однак, приймаємо подібні казки і, схвально їх вітаючи, віщаємо пошану божествові. Бо Геракл прожив своє життя, перетворюючи землю на придатну для життя: було б дуже дивно, якби люди втратили спогад про свої спільні заслуги і позбавили його частини належної йому похвали”.

Красномовніш текст у своїй вправній щиросердності. Тут бачимо немарне існування двох п(юграм правди — одна з яких критична, а друга шаноблива75. Конфлікт переніс прихильників другої від спонтанності до відданості самій собі: відтепер вони мали “переконанім” і вимагали до нього пошани; ідея правди переходила на другий план: нешанобливість була скандальною, а те, що скандальне, було, отже, фальшивим. Оскільки усе добре є також правдивим, правдивим було лише те, що було добрим. Діодор, який продається своїй публіці, грає тут в людей-оркестр, йому вдається бачити речі очима одного та другого табору, створювати враження тим, хто добре думає, надаючи їм точку зору критиків і, врешті-решт, сам опиняється у таборі добродумних. Він видається недобросовісним, бо висловлює віру в повагу одних критичною мовою інших. Це принаймні нам підтверджує, що віруючі завжди були численними: у їхній модернізованій версії Геркулес і Вакх не були більше фігурами божественними, але богами, які були людьми, або божественними людьми, яким людство завдячує цивілізацією. 1 справді, час від часу якийсь незвичайний випадок76 виявляв, що натовп та еліта продовжували вірити цьому напівбожественному дивовижному світові.

Свідчення збігаються: більшість публіки вірила в легенди про Кроноса, каже Секст Емпірик, вона вірить у те, що трагедії розповідають про Прометея, Ніобу і Тесея, пишуть Артемідор і Павсаній. А чому б ні? Учені також вірили у Тесея: загал обмежувався тим, що не очищав міфу. Так само, як і в прадавні часи, минулому людства, на їхню думку, передував дивовижішй час, що був іншим світом. Реальний сам по собі і нереальний щодо нашого світу. Кати один персонаж Плавта77, зазнавши грошової скрути, заявляє: “Я попрошу Ахілла, щоб дав мені золото, яке він дістав як викуп за Гектора”, він жартома вказує на найфантастичніший можливий спосіб |н>здобути собі золото. У цій цивілізації нічого не помічали такого, що було б поза дуже близьким темпораль-ним горизонтом: разом з Епікуром запитували себе, чи світові тисяча, а може, дві тисячі років і не більше, або з Арістотелем і Платоном, чи той світ не вічний, однак спустошуваний періодичними катастрофами, після кожної з яких усе розпочиналось, як спочатку, що спонукало до такої думки, як в Епікура. Оскільки життєвий ритм нашого світу такий короткий, світ міг пережити значні еволюції; гомерова епоха, героїчні покоління складали античність в очах цієї давньої цивілізації. Коли Вергілій хоче змалювати стародавній Карфаген таким, яким він повинен був бути за одинадцять століть до того, він надає йому гомерівського характеру; нічого менш флоберів-ського як місто Дідони...

Геродот вже протиставляв героїчні покоління людським поколінням. Значно пізніше, коли Цицерон бажатиме захоплюватися філософічним сном безсмертя і коли надасть цьому снові характеру ідилії на Єлисейських полях78, він радітиме ири думці, що на тих учених галявинах його душа розмовлятиме з душею мудрого Уліса чи проникливого Сизіфа; якщо б мрійництво Цицерона було б менш феєричним, він радше сподівався б розмовляти з історичними римськими постатями Суіпіоном, Ка-тоном чи Марцелієм, про яких згадує чотирма сторінками пізніше. Один учений того ж часу дав дидактичну чіткість цим проблемам: за Варроном79, від Девкаліона до потопу тривав темний вік; від потопу до першої олімпіади (коли хронологія ставала певнішою) тривав міфічний вік; “названий так тому, бо містить багато неймовірних розповідей; від першої олімпіади 776 р. перед Христом до Варрона і Цице|к>на простягається історичний час, коли “події викладаються у достовірних історичних книжках”.

Як бачимо, учені не схильні, щоб їх обдурювали; однак, за першим вже парадоксом, вони радше сумніваються у богах, аніж у героях. Наприклад, Цицерон. У політиці і в моралі він помітно рівний Вікторові Кузену і вельми схильний вірити у те, що відповідає його інтересам. Зате він має реалістично холодний темперамент і тут він нездатний визнавати те, у що абсолютно не вірить; будь-який читач його трактату про природу богів погодиться з тим, що він не надто вірить у них і що навіть не намагається спонукати до віри у протилежне заради політичного розрахунку. Він показує, що в його час, так само, як і в наш, індивіди поділялися :ш своїми релігійними переконайнями: чи справді Кастор і Полідевк з’явилися якомусь Ватінію на шляху в околицях Риму? Про це дискутували між прихильниками давньої моди і скептиками80 ; розділялися думки також і щодо міфу: за Ци-цероном, дружба Тссея з Пейрітоєм та їх сходження до Пекла є нічим іншим, як вигадкою, fabula ficta; звільнимо, отже, нашого читача від необхідних розмірковувань щодо класового інтересу релігій та міфології. Отже, той же Цицерон, який не вірить ні в появу Кастора і його брата, ні, безперечно, у саме існування Кастора, і який цього не приховує, повністю допускає історичність Енея та Ромула; до того ж ця історичність була піддана сумніву лише у XIX столітті.

Другий парадокс — майже усе, що говориться про ті персонажі, є порожньою байкою, однак сукупність тих нулів дає позитивну суму: Тесей таки існував. У своєму “Трактаті законів” Цицерон з першої ж сторінки мило жартує щодо так званої появи Ромула по своїй смерті і щодо |И)змов доброго царя Нуми з його німфою Егерією; у своїй “Республіці”81 він рівно ж не вірить у те, що Ромул міг бути сином бога Марса, який, правдоподібно, запліднив одну весталку; байка поважна, але все-таки байка; він більше не вірить в апофеоз засновника Риму: посмертне обожнювання Ромула є лише доброю легендою для наївного віку. Тим не менше Ромул с історично автентичним ие|>сонажем і тс, що на думку Цицерона, є дивним у його обожнюванні, полягає в тому, що воно було вигадане у повному розпалі історичного періоду, бо датуються після сьомої олімпіади. Стосовно Ромула і Нуми Цицерон у всьому сумніваєті>ся, окрім їхнього самого існування. Точніше, у цьому є третій парадокс: учені то дуже скептичні взагалі щодо такої фабули, збуваються її кількома меткими словами, то, здасться, знов <тають дуже довірливими, і