Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

Народ мав свої легенди, в яких говорилося про деякі міфи; були також герої, як Геракл, ім’я та походження якого, якщо не деталі пригод, знав кожен; інші легенди суто класичні знали із пісень63. В усякому разі, усна література та іконографія усіх знайомила з існуванням та особливістю вигадки міфологічного світу, принадливість якого відчували навіть якщо не знали його докладно. Ці подробиці знали лише ті, хто ходив до школи. Але чи завжди було так, чи не було трохи інакше? Чи справді вірять у тс, що класичні Афіни були великим колективним згромадженням, де всі думали як один, де театр скріплював єдність сердець і де середній громадянин був обізнаний про Іокасту чи повернення Гсраклідів?

Сутність міфу не в тім, щоб його усі знали, але в тім, що він мислиться як існуючий і гідний того, щоб таким бути; до того ж його взагалі не знали. В “Поетиці”6* є три слова, які багато значать; зовсім не зобов’язаний, зазначає Арістотель, обмежуватись звичними міфами, якщо пишеш трагедію: “У цьому була б приємна (тараннкть, годі як навіть відомі сюжети знані лише невеликій кількості людей; однак вони подобаються усім людям”. Афінський глядач глибоко знав існування міфічного світу, в якому розгорталися трагедії, але він не знав деталей розповіді; до того ж він не відчував потреби знати найменші риси легенди про Едіпа, щоб стежити за “Антіго-ною” або “Фінікійками”: поет-трагік турбувався про те, щоб усе повідомити своїй публіці, усе, немов, би він видавав свою інтригу. Однак поет не ставив себе над своєю публікою — міф вважався відомим, він знав про нього не більше од інших, він не творив наукову літературу.

Усе змінюється в еллінську епоху: література бажає бути ученою; річ не в тім, що вона вперше призначала себе для еліти (Піндар чи Есхіл не були достеменно народними письменниками): але вона вимагає від своєї публіки культурної напруги, яка ставить аматорів набік; міфи відступають місце саме тому, що ми ще називаємо міфологією і що триватиме до XVIII століття. Народ ще далі мав свої казки і свої забобони, але міфологія, ставши науковою, віддалялася од нього: вона мала в його очах престиж науки для еліти65, яка дає оцінку своїй людині.

В еллінську епоху, коли література стала специфічною діяльністю, яку автори і читачі культивують для себе самої, міфологія стала дисципліною, яку незадовго вивчатимуть у школі. Однак вона не буде мертвим предметом, навпаки, вона залишається одним із великих елементів культури і не перестає бути каменем спотикання для освічених людей. Каллімак збирав рідкісні варіанти славних легенд і місцевих міфів; робив це не легковажно (нічого нема менш легковажного, як олександринізм), але з побожністю патріота; висловлювали навіть здогадку, що він та його учні об’їздили грецький світ із заздалегідь задуманим планом зібрати подібні легенди86. Чотири століття опісля Павсаній об’їхав Грецію і нишпорив у бібліотеках з таким самим захопленням. Міфологія, яка стала книжковою, продовжувала зростати, але публікації підпорядковувалися смакам дня: нова розважальна література легенд67 переважно культивувала мстамор<|юзу і катастеризм; їх будуть ще культивувати у часи Катулла, “Сіріса” та Овідія. Врешті, завдяки граматистам і риторам, байка, що опинилася у підручниках, зазнає кодифікації, яка її унростить, надасть великим іщклам офіційної версії, покінчить із варіантами. Саме ця шкільна вульгата, призначена ;сія вивчення класичних авторів, складає таку мі(}юлогію, яку ми бачимо в такого собі Лукіана; саме її викладатимуть учням колежів класичної Європи. Залишається серйозний бік проблеми: що думати про усю що масу розповідей? Маємо тут дві школи, які помилково сплутують під надто сучасним терміном раціонального трактування міфу; з одного боку, легковірні, такі як Діодор, але також Евге-мер; з іншого — науковій.

Існувала справді легковірна, але освічена публіка, яка вимагала чарівного нового: це дивовижне не повинно було і надалі знаходитись над правдивим і фальшивим у минулому непевного віку: хотілося, щоб воно було “науковим", чи радше історичним. Бо не можна було більше вірити у незвичайне за старою модою: мотивом цього не є, на мою думку, Aufklanmg софістів, але успіх історичного жанру; для того, щоб знайти збут, міф мусив відтепер вважатися історією. Це надасть цій містифікації обманливого вигляду раціоналізації; а звідси суперечливо-фальшивий вигляд Тімея, одного із великих постачальників цього жанру; Тімей написав історію, “сповнену снів, чудес, невірогідних оповідань, одне слово, неотесаних забобонів і різноманітних побрехеньок, той самий Тімей дає раціональну інтерпретацію міфів.

Багато істориків, пише Діодор69, уникнули як пе|юпо-ну історію невірогідних часів; сам він вважатиме своїм обов’язком заповнити цю прогалину. Зевс був сином певного Кроноса, царем, який сам панував над усім Заходом; той Зевс справді був володарем світу; цього Зевса не сплутати із одним із його однофамільців70, який був лише царем Кріту і мав десяток синів, названих курета-ми. Той самий Діодор71 бере за чисту монету ста сторінками далі уявні мандри Евгемера на казкові острови, один з яких мав царями Урана, Кроноса і Зевса, які були піднесені до рівня богів через їхні подвиги і заслуги, як про це свідчать написи, викарбувані мовою тієї країни, і яких вважають “у нас” богами. Чи Евгемер перетворив на фантазію якийсь задум релігійної чи навіть політичної демістифікації? Чи не хоче він радше дати своїм читачам сучасні підстави вірити у міф і в дивовижне? Для каїкарів існували скарби поблажливості. Не звертали надто великої уваги на нісенітниці, що читалися в самих істориків, навіть якщо вони не зізнавалися, що писали міфи, бо, як каже Страбон72, було відомо, іцо вони не мали іншого наміру, як розважати і дивувати неймовірною вигадкою. Та лишень неймовірне еллінської епохи має раціоналістські барви, так що сучасним вченим дуже хочеться через недогляд вітати тут боротьбу за правду і світло.

Справді були читачі, для яких існувала вимога правди; для інших вона не існувала. Уривок із Діодора наблизить нас до проблеми. Важко розповідати історію міфічних часів, каже історик, хоча б через неточність хронології; ця неточність приводить до того, що багато читачів не сприймає серйозно73 міфічну історію. Крім того, події тієї далекої історії надто віддалені і вельми неправдоподібні, щоб у них легко повірили74. Що ж вдіяти? Подвиги Геракла так само славетні, як і неприродні;

“або ж обійди» мовчанкою деякі з тих великих подвигів, а звідси слава бога буде применшена, або ж їх усіх розповідатимуть і не будуть мати до них довір’я. Бо деякі читачі несправедливо вимагають такої ж самої непохитної*ті у давніх легендах, як і в подіях нашою часу; вони судять про подвиги, що заперечуються фізичною силою, характерною для сучасних умов, і уявляють собі Гераклову силу з