Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

божественної величі: і>елігійна критика полягала в тому, щоб порятувати ідею богів, очищаючи її од будь-якого забобону, а критика ге|юїчних міфів рятувала героїв, показуючи їх такими ж правдоподібними, якими є прості люди.

Обидві критики були незалежні і найбільш побожні розуми були, очевидно, найпершими з тих, хто вилучив із так званої героїчної епохи дитинне втручання, чуда і змагання богів, про які Гомер розповідає в “Іліаді”; ніхто не думав розчавлювати Негідницю і зробити з критики героїв воєнну машину чи партизанську війну натяків проти релігії. Маємо парадокс: були розуми, які не вірили в існування богів, але ніхто ніколи не сумнівався в існуванні героїв. І справедливо: герої були лише людьми, яким надмірна довірливість надала дивних рис; як же ж сумніватися, що людські істоти існують й існували? І натомість увесь загал не був налаштований на те, щоб вірити у реальність богів, оскільки їх не бачиш своїми очима. Звідси випливає:, що упродовж часу, який ми будемо досліджувати і який простягається майже на тисячоліття — від п’ятого століття перед нашою ерою до четвертого століття нової ери, абсолютно ніхто, включно із християнами, не висловлював найменшого сумніву щодо історичності Енея, Ромула, Тезся, Геркулеса, Лхілла і навіть Діоніса, — чи, радше, увесь загал стверджував таку історичність. Трохи далі ми пояснимо здогадки щодо цієї довготривалої віри: спочатку ми опишемо, які греки у що вірили упродовж цих дев’яти століть.

Серед народу існувала маса фольклорних забобонів, які інколи знаходилися і в тому, що вже називали міфологією. У суспільних класах, де люди були письменні, ця міфологія знаходила повне довір’я, як і в часи Піндара; широкий загал вірив у реальність кентаврів і зовсім не критикував легенду про Гсракла чи легенду про Діоніса; простодушність читачів “Золотої легенди” буде такою самою з тих самих причин: вони будуть вірити чудам Св. Миколая і легенді про Св. Катерину (цю “Мінерву папістів”, як її назвуть протестанти) через покірність до чужого слова, через відсутність систематизації щоденного досвіду і через свій розум, що схильний до пошанівку та навчання. І, врешті, учені здійснювали історичну критику міфів з тим успіхом, який нам знаний. Соціологічно ліпшим є такий результат: довірливість публіки та критика учених не зав’язували боротьбу для пе|>емопі просвітників і перша не була, до того ж, культурно знецінена; звідси випливало у символічному полі силових відносин мирне співіснування, яке кожен індивід, навіть якщо належав до класу вчених, зводив до свого “я”; це створювало в ньому, з одного боку, напіввіру, вагання, суперечності, а з другого, можливість фати на багатьох дошках. А звідси, зокрема, “ідеологічне”, чи, радше, риторичне, застосування міфології.

У “Сатириконі” Петронія наївний багатий парвеню розповідає, що він бачив на власні очі сивілу, яка дивовижно перетворилася у карлика і вмістилася у пляшці, так як це [юзповідаїоть про духа із “Тисяча і однієї ночі”; у “Відлюднику” Менандра один мізантроп дорого заплатив би за те, щоб володіти чудодійними предметами героя Персея: шапкою, яка робила його невидимим, і маскою Медузи, яка дозволяла їй перетворювати докучливих людей на стільки статуй; він не говорить прислів’ями, він вірить у всі ті чуда. У той самий час учені, які належали до освіченого суспільного класу і були відомими письменниками, як Пліній Молодший, запитували себе, чи слід вірити у привидів так само серйозно, як, казали мені, в Англії будуть про цс запитувати сучасники ПІекспіра.

Можна не сумніватися, що греки вірили у свою міфологію так довго, як довго про це {юзповідали їм їхні годувальниці чи їхні матері: “Аріану™ покинув уві сні на острові Діа підступний Тесей; твоя годувальниця повинна була розповідати тобі про це, бо ті жінки учені в таких сюжетах, розповідаючи про це, вони ревно заливаються слізьми; сугож. нема пот|>еби, щоб я (юзповідав тобі, дитинко, що Тесея взяв корабель, а на березі видно Діо-ніса...” Отже, ми допустимо, що “віра в міфи”37 — це згода на невірогідні і вигадані події; такі, як, між іншим, міфи, що стосуються Крона; фактично цьому багато хто довіряє.

Які ж то міфи (юзповідали діточкам годувальниці? Вони, безперечно, говорили їм про богів, бо цього вимагала побожність і забобонність; вони страхали їх вовкулаками і ламіями; вони розповідали їм для самих себе сентиментальні історії про Аріану або Псіхею і самі плакали.

Та чи навчали вони їх про великі міфічні цикли — про Фіви, Едіпа, аргонавтів? Чи не мусили хлопчак, а також дівчинка58 чекати того часу, як опиняться під наглядом граматиста, щоб пізнати славні легенди59.

Треба сказати слово про один відомий текст, який ще мало вивчений, — “Героїчні розповіді" Філострата; текст складний, бо в ньому, як часто маємо у Другій Софістиці, змішуються із сучасною реальністю стилізація, фантазія та пасеїстська і патріотична ідеологія. Філострат пізнав бідного селянина00, якиіі вирощує вішог{»ад неподалік від могили героя Протесілая; виноградар залишає запущеною частину своїх земель (він сам обробляє їх, взявши землю у своїх рабів, які приносили йому надто мало прибутків), бо попередній власник, якому з’явився привид Протесілая, присвятив землі героєві. Цей привид продовжує з’являтися нашому виноградареві і селянам-сусідам так само, як привиди ахейців, які вирушили разом із Протесілаєм на облогу Трої: час від часу видно їхні прикрашені китицями тіні, що рухаються по рівнині, Не викликаючи страху, привид героя оточений любов’ю; він дає поради рільникам, провіщає дощ і гарну погоду; місцеві люди звертаються до цього героя зі своїми побажаннями, вони пишуть карлючками своє прохання на необробленій статуї151, що стоїть на могилі, бо Протесті ай виліковує усі недуги. Він сприяє також задумам коханців, які шукають ласки підлітка, і, навпаки, він невмолимий до пе|)елюбства, бо має почуття моральності. Як бачимо, ця історія про культ героїв є також історією привидів*52. Продовженням діалоіу є така собі гомерівська фантазія, яку любив той час, в якій виноградар виявляє масу незнаних деталей про Троянську війну та її героїв: він здобуває ці подробиці від свого приятеля Протесілая власною персоною; ця частина діалога найдовша і, на гадку Філострата, найважливіша. Складається враження, що Філострат пізнав існування якогось селянського забобону навколо старого сільського святилища і пов’язав його з міфологією, що стала класичною і шкільною; таким чином він занурює сво'іх читачів, своїх співвітчизників у еллінізм нсвизначеного віку, еллінізм Лукіана або Лонга, у вічну Грецію, таку милу націоналістичному класицизмові його часу, коли елліністський патріотизм протидіяв римському пануванню. Безнереч-по, що селяни, які послуговували йому моделями, нічого не знали про Троянську війну; можна радо повірити, що їхній наївний культ мав центром стару могилу Протссі-лая; але що вони знали іще про героя, якому завжди давали