Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

— Звичайна.

— Навряд. Із такими, як колись казав мій дід, в розвідку не ходять. Ви ж близьку людину залишили в критичний момент.

Морковченко похнюпився, довго мовчав.

— Може, й так. Тільки я вже раз плямований і вдруге не хочу. І так дожився: з обшуком ходять, кожен крок мій винюхують. Чого доброго, ще Богданович заплутає у свої справи. Від тої баби всього можна чекати.

— Значить, ви певні, що вони із Світланою обікрали магазин?

Обличчя диспетчера якось ніби звузилося. Щось толочило його душу. Якби в неї заглянути хоч краєм ока…

— Певності нема, але, якщо на те пішло, підозра є. Мені треба було осмикнути її ще тоді, як ревізор шурував. Бачив же, не вилізло, що Свєта ходить, як у воду опущена. А то ні з того ні з сього стала мене допитувати: чи буду я її ждати, коли вона на кілька років виїде з Королівки. Варто було задуматися, чого це Богданович тягається з ревізором. Вона ж любить мужиків видних, а ревізор, певно, бачили — який?

Турчин запалив цигарку і, вгледівши, що в диспетчера пожадливо заворушилися ніздрі, підсунув до нього «Біломор».

— Пригощайтеся.

Морковченко подивився на інспектора, чи не жартує, взяв цигарку, пом'яв її в пальцях і підніс до рота. Турчин почекав, поки той зробив кілька глибоких затяжок, і заговорив:

— Якщо крадіжку в магазині інсценовано, то левину долю взяла Богданович, а Касторській дісталися крихти. Богданович обплутала дівчину, втягла її в злочин. А вона ж нещасна. Повірте, мені Світлану дуже шкода. Вас, правда, теж скривдила доля, але багато в чому ви завинили самі. А Касторська хіба винна, що народилася калікою і красою обійдена? А ви і ще хтось там до вас, якщо вам можна вірити, скористалися з цього… Люди, які були поряд, не помітили, не підтримали. Е, що говорити: скалічили життя дівчині, та й годі.

Слухаючи інспектора, Морковченко дивився перед себе, дим ковтав повільно — не видно, щоб у душі його хоч ледь прояснилося, проте й не видно, щоб там висіла суцільна темрява. Зрештою ворухнувся:

— Дарма стараєтеся, начальнику. Мене пробити важко, бо я товстошкірий. А потім усе, що знав, я вже сказав.

— А про розтрату ви ніколи нічого не чули? — глянув на нього пильно Шушпан.

— Ні. Проте здогадуюсь, правда, заднім числом, що вона була. Що я вам скажу: спробуйте розворушити Світлану. В неї шкіра тоненька, хоч і корчить із себе…

— Що ж, можливо, й скористаємося з вашої поради. Та й ви спробуйте скористатися з моєї: не звинувачуйте всіх у своїй біді. Виметіть із душі своєї чорноту, впустіть туди хоч трохи сонця, і ви побачите: життя прекрасне.

— Що ж, скористаюся з вашої поради. Принагідно.

… Касторська за тих кілька днів, що Турчин і Шушпан її не бачили, дуже змінилася — худа, бліда, під очима синці, очі червоні. Вбрана у все поношене. Сіла й відразу зібралася в тугий вузлик.

— То з чого почнемо? Може, ліпше буде, якщо самі про все розповісте. У вас іще є можливість пом'якшити свою вину.

— Я не знаю, чого ви від мене хочете.

— Отуди! Але почекайте: може, хоч скажете, чому Морковченко повернув ваші подарунки? Не бажаєте? Тоді я скажу: зачув, що пахне смаленим. А воно таки пахне, ой як пахне! Прочитайте ось цей папір. Також не хочете? Тоді я вам перекажу зміст його. Пам'ятаєте шкарпетки, які ми знайшли під час огляду магазину? Богданович сказала, що вони мокрі від поту. А експертиза встановила таке: замочила їх Поліна у глинищах. Так, так, у тих самих глинищах, де знайдено крадене в поліетиленових мішках. Що ви на це скажете?

Дівчина сиділа незрушно, лиш тонкі, білі ноги дрібно тремтіли.

— Обплутала вас Богданович, затуманила вам світ, до тюрми довела. Вона хоч знатиме, за що потрапить за грати. Ви ж бачили і знаєте її статки краще від мене. А що у вас? Пара чобіток, кілька кофт, суконь, ну, ще щось там із золота — обручка, кулони… Богданович хапала тисячами, а вам тицяла що з носа спаде. А якби ви були зізналися… До речі, Поліна і суму розтрати, щоб залякати вас, значно перебільшила. Скільки, вона сказала, не вистачає?

— Сім тисяч, — простогнала Касторська і заплакала.

«Ну, от і все», — подумав Турчин, але звичної радості, як то буває в подібних випадках, не відчув. Дивився, як здригаються худенькі плечі дівчини, як сіпається її скалічена рука, і йому стало важко, боляче на душі.

Синявка — найдальше село в районі, розкинулося серед лісів і боліт, хиріти почало задовго до того, як було віднесене до розряду безперспективних. Тепер у клубі майже порожньо, книжки в бібліотеці припадають пилюкою. Працездатних можна перерахувати на пальцях, у колгоспі працює кілька жінок, та Василь Комаха сторожує ліс, інші — хто де: на фабриці меблів (за п'ятнадцять кілометрів), на рибгоспівських ставах, які теж далеченько, у лісгоспзазі, а один чоловік прилаштувався аж у райцентрі шофером. Хати стоять рідко, у багатьох позабивані вікна, розвалюються, бо вони старі, деревина струхиявіла, і ніхто не хоче їх купляти навіть на дрова.

Земля в Синявці неміряна, бери стільки, скільки можеш обійти, випасів теж вистачає: і в лісі, і на земельних клаптях, які належать колгоспові, але через те, що погані, — як не глина, то пісок, якщо не горбок, то моквистий видолинок, — здичавіли, заросли кущами, бур'янами. Всяк, хто здужає, держить табунець худоби, є свині, тільки менше, по двоє-троє.

Югина Ярчевська від людей по відставала, ще два роки тому літом випасала п'ять корів, але після грипу, що не вилежала, — здоров'я ніби одрізало. на нього — і серце облилося кров'ю: сивий, все лице вздовж і впоперек порізали глибокі зморшки,