Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

Сидів він у надто великому для такого мізерного чоловічка кріслі — йому на вигляд стільки ж років, як і хазяїнові. Рухався мало. Подушки за спиною незім'яті, ковдра на колінах натягнута рівненько.

Старший лейтенант Гайнсен привітався з ним, сказав кілька слів про причину свого візиту.

— Ідеться про могилу на Староміському цвинтарі, пане Пабст. Ви працювали там багато років, правда ж?

Старий кивнув. Очі його були заплющені, наче цим він хотів показати, як саме він погоджується.

— Вам доведеться бути терплячим і сприймати, може, не все буквально, — сказала Гайнсену фрау Мюльзам, керівник управління цвинтарями центрального району міста. — Але він єдиний, кого я знаю, хто лишився в живих з того часу.

Той час — 18 лютого 1945 року, саме тоді й відбувся похорон Стюарта Джеймса О'Дейвена. Цю дату записано у цвинтарних книгах. Там ще було зазначено: могила № 312, далі прізвище й примітка: «Догляд організовано на кошти пастора Нійтмана з містечка Нествіка, що у землі Мекленбург».

Це не оригінали цвинтарних книг. Першозаписи були знищені під час авіаційного нальоту. Інвентарний запис зробили пізніше, аж у березні 1946 року. Зробила це не фрау Мюльзам, на жаль, не вона, а її попередник, якого вже немає на світі.

Але Отто Пабст ще жив. До останніх днів війни він працював носильником. «Можливо… Спробуйте, товаришу старший лейтенант!» Вона дала йому адресу, і він поїхав.

Будинок старих знаходився на південній околиці міста, поодаль од вуличного руху, серед саду. «Це лише тимчасовий корпус», — пояснила завідувачка. Однак сам будинок свідчив про інше — ділянка землі, на якій він стояв, була добре доглянута, не засмічена.

Старий ворухнув губами й зробив ковток. Очей не розплющував, руки тримав складеними.

На тумбочці ритмічно цокав будильник, поряд з ним — склянка з водою, а позаду стояла лампа. Постіль була розкидана, в ногах лежала смугаста піжама.

Старший лейтенант Гайнсен підсунув собі стілець і сів біля самого Пабста, подавшись трохи наперед, пильно дивлячись на старого, поважний і терплячий. Не скинув пальта, зняв лише шапку й тепер безцільно вертів її в руках.

Обережно почав розпитувати. Спершу загальні запитання, щоб не сполохати старого, а вже потім перейти до конкретних. Він розпитував Пабста про роботу, про час, коли той ще працював носильником на цвинтарі, про особливості його професії. Відповідав переважно сам, старий лише кивав головою. Життя, сповнене сліз та горя, життя, в якому усмішка була мало не винятком, розгорталось перед Гайнсеном. А потім війна… І вже важили не самі покійники, а їх кількість, цифра…

Крок за кроком вів Гайнсен старого назад у його минуле. Пабст слухняно йшов. Відрізок часу, що його назвав старший лейтенант, він заповнив подіями, які йому міцно запали в пам'ять, поясненнями, подеколи запереченнями…

— Ні і ні. На Староміському кладовищі, там… Знаєте, там не ховали загиблих солдатів. Не ховали навіть загиблих під бомбардувань. Староміське кладовище завжди було особливим. Кладовищем для знатних людей. А одного разу…

Одного разу, розповідав далі Пабст, він поховав там навіть «вельми поважну особу». Ні, прізвища він не знає, але де знаходилась могила, описати може точно.

— Вона була у п'ятому «А», праворуч, знаєте? Саме там, де проходить межа з дванадцятим «Б». Тоді мені було велено наново закласти дванадцятий «Б», але туди ми ще не дійшли. Отже, у п'ятому «А»…

— Могила триста дванадцята? — спитав Гайнсен. Він навіть не уявляв собі план розташування цвинтаря, не було в нього напохваті й жодних документів. Упущення, безперечно. Але оскільки після бесіди з фрау Мюльзам Гайнсен більше не бачив капітана Госса, то в будинок старих поїхав на свій страх і ризик. Поспішний крок, нічого не скажеш, та саме зараз, цієї хвилини вже нічим не зарадиш.

— Триста дванадцята? — перепитав Пабст. — Можливо. Трьохсоті номери йшли отак уздовж. Вони починалися в четвертому «А». Так, так, це була могила триста дванадцята.

Спроба Гайнсена зримо описати розташування могили — високу липу на задньому плані, дві тополі обік дороги, кам'яну стіну поблизу — не дала ніяких наслідків. Отто Пабст його не слухав. Він думав про номер могили.

— Триста, дванадцята чи не триста дванадцята? — вимовляв він напівголосно і знову заплющував очі.

Потім, після недовгої мовчанки, голос його знову зажебонів у кімнаті, надламаний, тремтливий голос. Старий розповідав про ті часи, про той день у лютому 1945 року, як він його собі запам'ятав.

— Дощ… Він падав їй на комір. Весь час на комір. Періщив по обличчю, струмками стікав за шию. Дощ і сльози… Вона подалася вперед за труною, знаєте? У інших щось було на голові, а в неї… Чорне волосся промокло наскрізь. Вона йшла слідом за труною, земля була грузька. Труна чорна. У нас ще довго не було більше такої труни. З такого дерева. Тоді з деревиною було сутужно. І йшов дощ. Дощ ішов тоді цілу ніч. Ми поспішали… Кожен поспішав… Лише вона не поспішала…

Пабст перевів подих, зробив ковток, розплющив очі.

— Так, страшний тоді був день. — Він глянув на Гайнсена, подивився на нього, мов на доброго знайомого, котрий має підтвердити сказане, і задоволено кивнув, не почувши заперечення. — Гидка погода, а тоді, знаєте, був такий час… Вранці, о пів на сьому, зовсім несподівано мене викликали з бомбосховища. Моя дружина не хотіла мене пускати, бо ж саме оголосили тривогу, он що! Ми викопали яму, а потім уже над'їхав катафалк. Солдати несли труну… Ні, не солдати… На них була інша уніформа, коричнева, і пов'язки зі свастикою… На ній — ні! На ній було літнє пальто, а надворі ж холод! Літнє пальто і непокрита голова! Один чоловік весь час пропонував їй парасоль, але вона відмовлялась. Вона йшла самотою… Попереду труна, потім вона, а потім уже ті пани. Вони нам дали гроші… А що було нам робити з грішми, якщо вони дали їх навіть з добрим наміром? Безперечно, вони дали їх з добрим наміром…

І знову привітний, запитливий погляд на Гайнсена. І знову задоволений кивок головою після того, як кивнув і