Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

— Двадцять марок одержав кожен… Я навіть і не пам'ятаю, що за них купив… Ні, Герберт уже загинув, для Герберта я нічого не купував… Чи, може, купував?

Довге мовчання. Глибока задума, а може, й провал пам'яті. Надто довге мовчання на думку старшого лейтенанта Гайнсена. Він запитав:

— Хто ж вам дав гроші, пане Пабст? Отой чоловік з парасолем?

У відповідь — здивований погляд знизу вгору, в очах — цілковите нерозуміння.

— Отой — ні. Той навіть не звернув на нас увага. Він і не говорив нічого. Він лише поглядав на годинник.

— То вона вам дала гроші? Жінка?

— Вона була ще така молода. Дівчинка. Маленьке обличчя, зовсім бліде й перелякане.

— Скільки ж їй було років?

— Вона не хотіла плакати. Вона соромилась. Але сльози самі текли.

— Хтось виступав з промовою?

— З якою промовою?

— А що, хіба не було панахиди? Не було молебня?

— Пастор прочитав молитву, вона теж молилася. Але тихо так, про себе. Знаєте?

— Вона — його дружина? Маю на увазі, дружина небіжчика?

— Вона була не в траурі. На ній світле пальто, я ж казав, літнє пальто!

— А ті пани?

— Вони в шкіряних пальтах. Лише на одному, на отому, що з парасолем, не було шкірянки. І на двох арештованих — теж.

— Арештованих? А звідки ви знаєте, що…

— Їх заарештували. Ми засипали могилу, тоді їх і заарештували. Тоді арештовували дуже багато людей. Але на цвинтарі…

— Вони захищалися?

— Вони говорили. Голосно й гнівно говорили. Вони розмовляли з нею. Чужою мовою. Пан з парасолем уже пішов. І чоловіки в уніформах, котрі несли труну, — теж. Вона ж ще залишилась. І ті, у шкіряних пальтах також. І ті обоє, божевільні.

— Які божевільні?

— Ті, яких арештували.

— Вони були божевільні?

— Так. Дівчина кілька разів повторила: «Але ж вони — irre». Це вона казала тому, що в шкіряному пальті…

— Irre? Чи iren?[9]

— Їх все одно заарештували. Я добре пам'ятаю. Хіба таке забувається? Та ще й на кладовищі! Я ніколи не бра» участі у такому похороні. А потім ті божевільні. Страшне видовище. Ви мені не вірите?

— Вірю, пане Пабст.

Гайнсен сказав це щиро й одверто. Зараз він мусить докласти всіх зусиль, аби зберегти довір'я старого. Щоб той не завагався. Спогади, він це знав, згладжуються з часом, притуплюються, пам'ять втрачає деталі. Але у Пабста було навпаки. Його спогади рясніли подробицями, може, й не дуже важливими, другорядними. І з них треба було скласти загальну картину. А це було важко. Запитаннями нічого не доб'єшся.

— Від кого ви дізналися, що небіжчик — «вельми поважна особа»?

— Від Георга, звичайно… Коли мене викликали… з підвалу, знаєте? Тоді-то й підійшов Георг. І сказав: «Швидше, Отто, це державний похорон». А втім, певно, то був жарт. Георг завжди жартував. Ми побігли на цвинтар, і по дорозі він мені все й розповів.

— Що саме?

— Що це важливий похорон. Що треба все зробити швидко і таке інше.

— Георг не називав прізвища небіжчика?

— «Особа, — сказав він. — Висока особа».

— Як прізвище Георга?

— Георг уже не живе. Він давно в землі. Всі вже небіжчики. Всі.

— І ця жінка теж?

— Жінка? Дощ весь час падав їй на комір. Вона підняла його, але це не допомагало… Що ж я купив за ті двадцять марок?.. Якось ми подарували Герберту велосипед… На різдво, тоді саме випав сніг, але йому неодмінно закортіло… І ми винесли стіл… Він своїми маленькими ніжками ледве діставав до педалей…

Старий усміхнувся. Губи його ще рухались, він говорив далі, говорив сам до себе, беззвучно, але, мабуть, щось утішне. Вигляд у нього був мирний, напруга спала, очі були заплющені. Дихав спокійно, потім стулив губи, заснув.

Старший лейтенант Гайнсен почекав ще якусь хвилю, потім підвівся й навшпиньки пішов до дверей. Отто Пабст його не чув.

Виїхали вони о сьомій годині. До Нествіка дві години їзди. Але північніше Берліна дорога була затягнута ранковим туманом, і старшому лейтенантові Гайнсену довелося збавити швидкість.

Госс і Гайнсен виконували наказ майора Лауренцена.

— Поговоріть з пастором Нійтманом, — сказав він учора на нараді. — Поїдете до нього завтра вранці. Якщо він турбується про могилу, то, мабуть, знав покійного. Нерозважно було б від самого початку вдаватися до абстрактних узагальнень.

Він сказав «покійного». Не сказав «О'Дейвена». Така обережність пояснювалась незначною кількістю фактів про цю справу.

Професор Майнк дав телеграму у свій інститут, що повернеться до Берліна лише вечірнім поїздом. У телеграмі, крім того, зазначалося: професор Мейволд відступив перед берлінськими аргументами про О'Дейвена. Співробітники Майнка розціпили це як перемогу. І, очевидно, мали підстави, але для співробітників органів держбезпеки на чолі з майором Лауренценом виникли додаткові проблеми.

Хто був похований 18 лютого 1945 року на Староміському кладовищі в Берліні під прізвищем О'Дейвена? За кого відтоді священик з Нествіка платить гроші на догляд за могилою? На чий рахунок віднести нічний злочин два дні тому? Ось які були ці запитання.

Не вдаватися до абстрактних узагальнень, що ж, гаразд. Але у Госса й Гайнсена було дві години часу. Вони виспались і відпочили. А чому, власне, «не вдаватися до узагальнень»?

— Боюся, що причини розкопування могили можуть бути дуже різні, — сказав старший лейтенант. — Зрештою, може, тут не шпигунство, а…

Так-так, що ж за цим «а»?