Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно

Старий Басараб не перечив. Стояв коло дверей і чекав, коли треба буде допомогти синові. Той мордувався з яслами, які так міцно зрослися з хатою, що старий аж боявся, аби не порушилася стіна. Врешті-решт Гриць сокирою потрощив ясла, де не залишилося ні січки, ні соломи, бо все перетрубили миші. Гриць викинув прогнилі дошки надвір.

— Не поколіть руки об цвяхи, — попередив батька.

— Там нема цвяхів. І хата наша без жодного цвяха. Такої старої немає більше в селі.

— То тут можна робити музей, — засміявся Грицько.

— Вже пізно.

Вони замовкли, розгублено дивлячись на останки ясел.

— Яку худобу тут тримали?

— Мій тато мав корову; у тім куті стояли коні, один сивий, а другий гнідий. Коло дверей була куча для свині.

— А кури?

— Кури в сінях, а взимі під піччю. Як було мале телятко, то пару днів тримали в хаті.

— Мабуть, смерділо добре?

— Хлоп жив разом з бидлом. Моя мама вважалася дуже чистою господинею, але кури зимували в хаті. Як котрась здихала, то мама за нею дуже плакала, ніби за ріднею. А коли корова чи кінь заслабли, то в хаті було наче при небіжчику.

— Ви так побожно про це говорите, ніби язичник. Зрештою, кожен селянин — язичник. А як же Христос, га, тату? — гукнув він, пірнувши у пилову завісу і тяжко закашлявши.

— Христос, синку, був найліпший чоловік і якби прийшов зараз на землю, то тут було б єдине місце, де він міг би сховатися від розправи.

— А чому ви такі певні, що його переслідували б?

— За правду завжди карають. Вона сліпить очі, навіть коли може врятувати від загибелі. Обережно, Грицю, не кидай…

— А що це таке?

— Нецки.

— Що-що?

— Ночви дерев’яні. Як не було колиски, то там дитину клали спати. Шкода, шашіль поточив…

— То нічого.

— Ні, Грицю, як внести до хати, то шашіль на дерево перекинеться.

— Може, й вас туди клали. Які легенькі нецки… — м’яко вимовив незнайоме слово син, гойдаючи на долонях чорну довбанку.

— Тісто ще місили, прали… До всього хороша річ. Ти подивись: дерево стільки має років і жодної тріщини. Хіба шашіль поточив. На стриху десь є прядка, ще від моєї мами. Якби була в селі хоч одна жінка, що вміє прясти, ти б подивився.

— Цікаво було б, — трохи байдуже мовив син.

Вони винесли надвір усе, що було в стайні. Басараб позмітав павутиння, познімав мотузки, звинені в кільця, шкребачки, різні кінські причандалля, щоб, витерши, знову почепити. З порожньої стайні раптом війнуло на нього теплом худоби, гноєм, наче знову вивели її надвір, на сонце — і погнали вулицею уже продану. Худобу, яка ще озирається на тебе вологими великими очима, а ти стоїш коло воріт і не можеш поворухнути тремтячими губами…

Сьогодні Михайло Басараб вдруге продав чи зрадив худобу. Перший раз, коли вмер тато і до нього перейшла господарка. Запах до вечора зникне і не повториться більше ніколи. Перлина вже в’їлась йому в серце і мала б розчинитися у крові, стати ним самим, а не болючою грудочкою совісті.

Настала ніч. Він прокинувся від поштовху в груди. За стіною хтось ходив. Він подумав, що це Грицько, але син сопів на канапі. А все ж хтось ходив по стайні між худоби, гладив її теплі спітнілі боки, торкався вологих ніздрів; тварини переступали з ноги на ногу, вітаючи господаря, котрому не спалося й серед ночі здалося, ніби корова зачепилася рогом об ясла.

«Та…» — видихнув він, і в грудях зробилося так просторо, що серце вільно забилося в тій порожнечі. Сивий його тато, з довгим волоссям, у білій сорочці й білих споднях, не бридився ступати босими ногами по гною. Потім закрив за собою двері стайні й пішов стежкою між відцвілими вишнями…

Потроху Грицько з батьком підрятували хату. Років десять ще постоїть, відзначив про себе старий. Він тішився з того, як щиро працював син: закладав бляхою дах, де позлітала черепиця, вкладав нові дошки замість прогнилих, копав рів, щоб стікала вода з даху, зробив закуток для сміття. Басараб купив зеленої фарби й малював вікна і двері. Повільно водив пензликом по репаному дереву, що неохоче вбирало фарбу. Руки його, самі жили й кістки, обтягнені жовтою шкірою, не слухались. Він, озираючись, щоб не помітив син, витирав шматою патьоки на стіні. Дорогою йшли люди, вітались, а дехто починав недовгу розмову. Тоді Грицько, якщо був надворі, показував спину і зникав у стайні чи поза стайнею. Якось Михайло спіймав синів погляд, звернений не до нього: очі були зовсім хворі. І то було не від фізичної хворості. Кілька днів Грицько ходив до лісу за дровами, щоразу приносячи на плечах чималу суху деревину, щоб даром не вертатись. Решту дров мав привезти сусід, вже з ним домовились. Серце Басарабові боліло кожного разу, як він бачив зігнуту спину Грицька, котрий пер на собі два кілометри деревину, його лице, мокре від поту, з налиплими на чолі пасмами рідкого волосся. Годі було відмовити сина, ніби те носіння деревини мало такий самий сенс, як мучеництво Христа. Старший син — той би за гроші найняв людей, спіймав би шофера-лівака і привіз би цілу машину дров.

Грицько скидав дерево коло ковбиці, сідав на ганку, викурював цигарку і брався до сокири і ножівки. Потім усе відносив до стайні, рівно складав у куті: дрова в один бік, тріски на розпал — в другий.

Михайло тією самою фарбою помалював