Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно

дух став виявлятися в гультяйській безтурботності або в терпінні. Страждати і, намагаючись визволити вільний дух, надірватись, а тоді вже вмерти. Ваш улюблений Сковорода вільний дух знайшов не в стражданні, а десь посередині між незлобивістю і стражданням чи швидше всього в книжках. Але я, мій дорогий таточку, не пілігрим і ви ним теж ніколи не були. Я визволив вільний дух у колонії, а ви, мандруючи у тому світі, який видавався вам тісним, теж свого роду тюрмі. Але завжди чи в кишені, чи на шиї ви носили ладанку, що звалася Уріж.

— Звідки ти це знаєш? — здригнувся старий. — Я про це ні з ким не говорив…

— І добре робили. Бо зараз тільки й чуєш: батьківщина, коріння, рід, босоноге дитинство… Ваше щастя, тату, що ви не пишете книжок, бо раніше довелось би вам повіситись, а тепер не знаю. Нема гіршого, коли всі люблять одне й те саме.

— Я тебе погано розумію, Грицю… Хочеш, скажу, що таке, на мою думку, вільний дух? Це — коли маєш бодай трохи віри. Її ще порівнювали колись з гірчичним зерном. Значить, її потребувалося зовсім мало, аби відстояти себе перед кривдою. Щоб інших відстояти, треба тисячі гірчичних зерен. Але, буває, й одного нема. Тоді й вільного духу нема. Гірка віра, зате твоя. Як кожний любить по-своєму, так і віра в кожного своя. Вільна людина — то є віруюча людина.

— У кого?

— У себе. Чи у бога, до якого хоче дорівнятися.

— Ну, тату, розвели ми з вами філософію! Раніше, хоч і треба, ніяких розмов не було, а тут ніби прорвало. Наче стільки того світу, що ця старезна хата, яку треба підновити, аби її вистачило бодай на наш вік. Ви, певно, втратили всяке відчуття часу? А я досі переконаний, що це таки двадцяте століття, бо мої вуха оглухли від поїздів, електричок, п’яних матюків. Мій вільний дух ще не справився з ними. Мушу пхатися туди, бо там є рух, не те слово, якесь кружляння по колу. Куди б не їхав — вертаєшся знову. Наче й не їдеш. Тому я прийшов пішки. Мабуть, це й змінило все. Подумати хіба, за тиждень Грицько Басараб майже забув, що бачив стільки паскудства на своїм віку, і якщо не бив підлоту в морду, то гриз від безсилля кулаки, а все ж не сидів спокійно. Те, що я казав вам про вільний дух… то просто з мене виходить отрута.

— Треба виговоритися, — завважив старий Басараб, не знаючи, чи радіти йому, чи жалкувати з тої навіть йому дивної балачки. — Кільце, — зітхнув він. — Знову кільце.

Цієї миті син розкрився перед ним повністю і стало видно, що це не бур’ян, а дерево.

— Що? — спитав Грицько. — Що ви кажете?

Тут рипнули двері й зайшла сусідка.

— Добрий день, Ганю, — посміхнувся Басараб. — Сідайте. Ми з Грицем збиралися до роботи, але заговорились.

— Мушу до вас прийти, як ви до мене не ходите, чи як гадаєте?

— Знаєте, давно не бачились…

— Аякже! аякже! Син то є син. Маєте потіху на старість. Ще дав би бог онуків дочекатись. Грицю, ви вже не гнівайтеся на дурну бабу, але татові вашому, певно, хочеться побавити онуків. Я добре виджу, пане Басарабе, що ви за дітьми аж труситесь. З кожною дитиною вдаєтеся до розмови. Якби їх мали коло себе, як я, то гарчали би псом. Моя покійна мама казали, що кричати на рідну дитину можна, але боронь боже заклясти. Тоді вже конче на неї біда спаде.

— То правда.

— Я щось не пригадую, тату, щоб ви мене проклинали, — сказав Гриць.

Басарабові пальці забігали по столі.

— Ви справді ніколи не проклинали мене, тату..:

— Ваш татунцьо — дуже добра людина. Я ще мала була, може, літ вісім. Раз мене мачуха вигнала з хати в дощ. Корову нашу здуло. Я пасла й не додивилася, як корова наїлася конюшини. Сиджу під загатою з долішнього боку, змерзла, посиніла. І так мені тяжко, що думаю: піду втоплюся в ріці, бо тато буде бити, як вернеться з млина. Пішла до ріки; нічого на собі не мала, хіба спідничку й сорочку. Плачу вголос. Чую, хтось кіньми їде. Стають ті коні, й пан у капелюсі, то був ваш тато, Грицю, питає мене, чого я плачу. А потім посадив коло себе в бричку, накупив у склепі цукерків і повіз до хати. Не знаю, що ви казали моїй мачусі, але та дала мені їсти і більше не ганьбила. Отакий ваш тато, Грицю… Мусите любити його, й шанувати, і замкнути йому наостанок очі.

— Ви, Ганю, не кажіть такого, — злякався старий. — Сини мої мають свій розум, і я до їхнього життя не пхаюся.

— Може, так ліпше, — зітхнула сусідка. — Бо я роблю, роблю, а ніхто моєї роботи не цінить. Онуки пащекують, як до своєї колежанки. А дітися мені нема де. Сидять у моїй хаті. Я вам кажу, пане Михайле, і вам, Грицю, що до часу маєте силу, а як заслабнете чи якась біда, то треба мати коло себе рідну кров…

Грицько встав, пройшов по хаті, а далі сперся на одвірок, виймаючи з пачки цигарки.

— Може, тату, покажете мені, що зі стайні виносити на дрова?

— І я піду. Забігла, аби сказати, що бульбу треба вже обгорнути, а ви, певно, не знаєте.

— Забув… — розвів руками Басараб.

…У стайні, яка була, за давнім звичаєм, під одним дахом з хатою, Грицько познаходив купу всякого мотлоху, що навіть на дрова не дуже годився. Від його метушні знялася хмара пилюки, бо все це лежало нерухомо бозна-скільки років. Сто