Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Два роки тому один з мешканців Віскоса (місцевий коваль, якщо бути точним), вийшовши на прогулянку, раптом побачив перед собою вовчиська з виводком вовченят. Коваль налякався, вхопив товстелезну гілляку й жбурнув її так, що та прохурчала над головою звіра. Зазвичай в такій ситуації вовк тікає, однак цей був із щенятами, а тому кинувся на коваля й уп’явся йому зубами в ногу. А що коваль? Сказано ж — коваль! Силонькою Бог не обділив, — довго не думаючи, так стусонув сіроманця, що той розтиснув щелепи й зник у хащі разом із своїми щенятами. Більше його ніхто ніколи не бачив і знають про нього лиш те, що на лівому вусі має білу відмітку.

— То чого ж він «проклятий»?

— Хижаки, навіть найлютіші, ніколи не нападають на людину першими, хіба тільки у виняткових випадках, як-от цей, щоб захистити дитинчат. Але якщо звір все-таки скуштує людської крові, отоді він стає по-справжньому небезпечний: він хотітиме ще й ще й з дикого звіра перетвориться на людожера. Усі місцеві вважають, що колись цей вовк нападе знову.

«Овва! Та це ж про мене, — про вовка примовка!» — подумав чужоземець.

Молодша за свого супутника та звикла до тутешніх доріг, Шанталь намагалася крокувати якнайшвидше, сподіваючись у такий спосіб стомити й принизити чужоземця й таким чином одержати над ним психологічну перевагу. Однак чужоземцеві вдавалося не відставати. Він і справді трохи захекався, але так і не попросив дівчину стишити ходу.

Вони підійшли до гарно замаскованого намету із зеленого пластику, в якому мисливці зазвичай піджидали дичину, зайшли усередину, хукаючи в задубілі руки й розтираючи їх.

— Чого вам треба? — запитала Шанталь. — Навіщо ви призначили мені цю зустріч?

— Хочу загадати тобі загадку: який із усіх днів нашого життя не настає ніколи? — запитав він і, не дочекавшись, відповів сам: — Завтрашній. Однак мені здається, ти упевнена, що завтра настане, і тому відклала те, про що я прохав тебе. Сьогодні розпочинається уїк-енд: коли ти не скажеш нічого, це зроблю я.

Шанталь вибралася з намету, відійшла на безпечну відстань, розстебнула чохол і вийняла з нього рушницю. Але чужоземець ніби того й не помітив.

— Скажи-но мені, — промовив він, — от якби тобі трапилося писати книгу про цю історію з золотом, невже ти вважала б, що більша частина читачів, які щодня зіштовхуються з усілякими труднощами, не раз несправедливо скривджених життям і людьми, змушених працювати з останніх сил, аби нагодувати й вивчити дітей, — так от, невже вони погодилися б отак страждати лише заради того, щоб ти накивала п’ятами зі зливком?

— Не знаю, — відповідала Шанталь, вкладаючи у ствол перший набій.

— І я не знаю. Саме така відповідь мені й потрібна.

Тепер був заряджений і другий ствол.

— Ти готова убити мене, хоч і намагаєшся заспокоїти небилицями про вовка. Але це не має значення, оскільки у мене є тепер відповідь: представники роду людського обтяжені злом, коли навіть проста шинкарка із провінційного містечка здатна вчинити злочин заради грошей. Я помру, але тепер я знаю відповідь, і тому помру задоволеним.

— Тримайте, — і Шанталь простягла рушницю чужоземцеві. — Ніхто не знає, що ми з вами знайомі. У готельній картці ви вказали про себе неправдиві дані. Ви можете виїхати, коли забажаєте, і, наскільки я розумію, можете зникнути де завгодно, у будь-якій країні світу. Вам навіть цілитися не треба — просто наставте на мене цівку й натисніть на курок. Заряд складається з маленьких шматочків свинцю, які розлітаються конусом. З такими набоями ходять на велику дичину. І на людей.

Ви можете навіть дивитися в інший бік, коли не хочете бачити, як картеч пошматує моє тіло.

Чужоземець поклав палець на курок, прицілився в її бік, і Шанталь раптом помітила, що двостволку він тримає звично й фахово, як людина, яка вміє поводитися з зброєю. Так вони простояли досить довго. Шанталь знала: хай тільки чужоземець послизнеться чи здригнеться від раптової появи звіра чи птаха, як його палець сіпнеться й рушниця вистрілить. Тільки тепер, у цю мить вона усвідомила, якими по-дитячому наївними були її поривання: вона намагалася кинути виклик цьому типу лише задля того, щоб подражнити його, — ну ж бо, нехай сам утне те, що пропонує зробити іншим.

А чужоземець тим часом продовжував цілитися в Шанталь, він не моргав, і руки його не тремтіли. Тепер вже було запізно; тепер він і сам уже був переконаний, що обірвати життя дівчини, яка кинула йому виклик, — не така вже й погана ідея. Шанталь вже ладна була благати про пощаду, але перш ніж вона спромоглася вимовити бодай слово, він опустив рушницю.

— Я майже фізично відчуваю твій страх, — промовив він, простягаючи їй рушницю. — Я відчуваю запах поту, який котиться по твоєму обличчю, хоч він і змішується з краплями дощу. Попри вітер, що з пекельним шумом розгойдує дерева, я чую, як калатає твоє серце, мало не вистрибуючи з грудей.

— Сьогодні ввечері я зроблю те, про що ви мене просили, — сказала Шанталь, удаючи, ніби й не чула його слів, у яких геть усе було чистісінькою правдою. — Зрештою, я хотіла зрозуміти все-таки вашу натуру, збагнути, чого у вас більше — зла чи добра. Дещо я допіру вам продемонструвала: попри все що я відчувала чи припинила відчувати, ви могли спустити курок. Могли, проте не спустили. Знаєте чому? Бо злякалися. Ви користуєтеся іншими задля того, щоб розв’язати свої власні внутрішні суперечності, а зайняти власну позицію — кишка коротка.

— Один німецький філософ якось сказав: «Навіть у Бога є пекло: це його любов до людей». Ні, Шанталь, я не злякався. Я й не такі курки спускав, — точніше кажучи, я виробляв таку зброю, проти якої твоя двостволка фунта клоччя не варта, виробляв і продавав по всьому світові. І все це було цілком законно й легально — з дозволу уряду, зі сплатою експортних зборів та інших податків. Я одружився із тією, кого кохав, у мене були дві чарівні доньки, і я завжди умів домагатися й одержувати те, що мені належало.

На відміну від тебе, — адже ти вважаєш, ніби