Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

Колиба скорився проханню Гелени: він ніколи при зустрічах, які почастішали, не згадував ні про Василя, ні про Томася. Блукаючи лісом, вони здебільшого мрійно мовчали. Іноді жінка заводила розмову про своє життя, називала його безрадісним, каторжним, а себе вважала полонянкою. Тарас мов не чув цього. Він поки що вивчав Гелену, боявся, що вона майстерно грає роль шпигунки і викликає його на відверті розмови. Та минали дні, і Тарасові думки про Гелену дещо змінилися. Він знав про неї майже все: і як вона дівчиною прагнула вчитися в медичному інституті, а батьки перебили, бо їм забаглося видати її заміж за власника трьох водяних млинів Василя Тетерю і свого, з допомогою лестощів і прокльонів, домоглися; і як Гелена уже тікала з дому, аби не бачити Василя Тетері — п'яниці і деспота; і як вона, з приходом Червоної Армії в Західну Україну, щиро вірить у своє майбутнє щастя. Хоч дні пролітають, а нічого поки що не міняється в її житті.

— А не боїшся, що я тебе за ці думки й слова продам? — якось спитав жінку Тарас. — Ти ж знаєш, що твої совіти мені ось так насолили! — він провів рукою біля горла. — І часом, не емгебістка ти?

Гелена, що сиділа на траві, піднялася, стрельнула палаючими очима на Тараса.

— На жаль, ні, — відповіла. — Я боюся цих людей. Стільки страхів про них чувала… Ні-ні, до них не наближусь. Я хочу лише одного: народити сина чи дочку і щоб вони ніколи не були свідками братовбивства.

— А ти його бачила?

— Так!

Симон, вдаючи, що розгнівався, вдарив ногою трухлявий пеньок, аж той розсипався на дрібні тріски.

— І даремно нервуєш, Симонку. Ти говорив, що тобі насолили совіти. Що ж, поживеш — побачиш, скільки насолять тобі інші. А про те, що ти хочеш на мене донести Василю, скажу: донось. Хоч тоді я знатиму, що у тебе ні краплі не було до мене щиросердності і поваги. Я не говорю уже про більше…

— Про що?..

Гелена не відповіла. Глянула на нього докірливо. Пішла, не попрощавшись. Не було її кілька днів, і Тарас, на превеликий подив, засумував. Та якось уранці, зовсім несподівано, вона знову прийшла. Принесла Сокруті нові штани, сорочку, білизну. Заходилася гріти в баняку воду.

— Для чого все це? — здивувався Тарас.

— Попрощаєшся з цим притулком. А шкода… Мені подобалось бігати до тебе на побачення…

— Куди ж тепер? — пропустив повз вуха її зізнання Тарас.

— Мабуть, до нас. Словом, надвечір прийде сюди Василь і тобі скаже…

Тетеря і справді з'явився у лісі пізнього вечора. Все ті ж масні губи і мишачі, що ледь пробивалися крізь лисніючі надбровні бугри, очі. Вираз обличчя богобоязливої, смиренної людини, яка не має в душі лихого і здатна творити лише добро. Ні дати, ні взяти ангел, ладен у будь-яку мить розвіятись синім туманом.

Таким запам'ятався Тарасу з першого вечора Тетеря і саме таким був він і зараз. Але Тарас був насторожі: розмовляючи з цим «ангелом», варто пильнувати, щоб не попасти в його вміло розставлені тенета.

— Ти, Симоне, бачу, й досі дивуєшся, чому я тебе прихистив? — хитрувато примружив Тетеря хижі очиці.

— Ніскілечки!

Тетеря витріщився. Не сподівався на таку відповідь.

— Хіба важко здогадатись? Ти під гамір бійки порахувався з Томасем… За що — не знаю… Вбивство приписується мені, хоч ти добре знаєш, що я тут ні причім… Чого ти допоміг? А, певне, я ще тобі навіщось потрібен…

— Здогадливий, — нахмурився Тетеря. — Потрібен! Нам потрібні рішучі, сміливі люди… Про Томасеву смерть Гелена сказала? — товсті Василеві губи гидливо скривились.

— Вона…

— От язиката баба! — сплюнув Тетеря. — І вона знає, що то моїх рук справа?

— Ні, певна, що вбивця я… Осиротив, каже, трьох мізинчиків…

— Виходить, журиться за ним? Тепер зрозумів, чому я з ним поквитався? Зради я не прощаю! У нього з Геленою було дещо…

— А їй простив? — глянув на Тетерю з подивом Тарас, вдаючи, що повірив цій вигадці.

— А до цього вже тобі зась! — урвав розмову Тетеря.

— Ну, добре… Але що я маю тепер робити? Адже совіти тепер на кожному кроці пантрують мене… Фактично ж виходить, що Томася я порішив… Хоч пропадай, їй-богу!

— Не пропадеш…

— Що пропонуєш?

— Поки нічого. Поживеш трохи у моєму домі. Безпеку гарантую. Ну, пішли, там, в яру, коні на нас чекають.

Цегляний, з високим фундаментом будинок Тетері од вулиці відгороджувався широким церковним двором, обнесеним білим муром та високими кущами бузини, крізь які ледь пробивалося світло вікон, завішаних перкальовими фіранками. З інших боків хата церковного старости відокремлювалася од сусідів глодом і темними місцями, покритими м'яким зеленим мохом, воринами.

Гелена зустріла їх у світлиці ошатно вдягнена, розрум'яніла.

— Свято яке чи що? — витріщився на неї Тетеря.