Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

Майор міліції Тарас Сокрута вирушає у Чорний ліс з нелегким завданням: увійти в довір'я керівників бандерівських зграй, котрі, поховавшись по схронах у глухих місцях, тероризували місцеве населення, розкрити їхні явки і допомогти працівникам міліції в ліквідації націоналістичного охвістя.
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.

Хурделиця не вщухала дві доби.

Місто було геть завалене снігом. Високі тугі кучугури сягали вікон. Будівлі од того здавались приземкуватими, принишклими од снігової лавини, що зринула з небес. До них пролягли глибокі хідники, справжні снігові траншеї, з яких виднілись лише голови перехожих.

На світанні, коли охриплі вітри врешті припинили відчайдушне змагання між собою на силу і спритність, коли запала дзвінка тиша навколо, місто наче воскресло після тривалої облоги — завирувало, загомоніло. Сніг виблискував блакитнавим сяєвом, дерева, занесені аж по нижнє гілля, були схожими на фантастичні створіння, відлиті з плавкого стеарину. Вони наче аж повпирались напруженими вітами в гойдливу білу порохнечу, щоб не пірнути в неї геть з верхівками, а втримавшись на непевній поверхні, тішились з того, що вистояли, що мали змогу тепер дихати терпким морозяним повітрям.

Люди, прокладаючи в тугих заметах мурашині лабіринти своїх щоденних походеньок, перегукувались. Голоси веселі, лункі. Десь надсадно гула автомашина, буксуючи в пухких завалах снігового борошна. Дядько в дебелому довгополому кожусі кричав на бідолашного коня, запряженого в широкі сани, котрий, провалившись у сніжну кришанину аж по груди, силкувався стати дибки, щоб вивільнитись з несподіваного полону. Кінь був вже добряче наморений, він харчав і злякано зиркав нетямущим оком на дядьків батіг, а дядько, стоячи в повен зріст у санях, смачно лаявся і безпорадно роззирався навкруги.

Майор міліції Максименко, прошкуючи сніговим коридором до обласного управління, зупинився біля спантеличеного злою пригодою візника. Рушив до саней, пірнувши в сніг по пояс.

— Розпрягай, дорогий, свого вороного, бо й сам од марної лайки упрієш і коня загубиш, — звернувся до дядька, котрий дивився на нього принаймні як на господнього посланця, що спустився з неба, аби його порятувати. — Стрибай зі свого хазяйського престолу, не бійся, не загубишся… Поможу!

Дядько зняв кожуха, недбало кинувши його на сани, і слухняно скочив у глибокий замет. Заходився розплутувати віжки і посторонки, стиха буркочучи незлі прокльони на лиху погоду і на свого незгарбного одоробла, котрого ліпше було б здати на миловарню, бо все одно з нього ніякого зиску, крім халепи, як оця, і податку, котрий не знати чим й платити при слабосиллі цієї здохлятини… Кінь, чуючи гнівний настрій господаря, сахнувся од нього, а Максименку піддався, і той спритно розгнуздав його.

— Нащо ж тримаєш, коли з ним одна морока? — спитав, погладивши спітнілу шию коня. — Хитруєш, вуйку?

— Най йому трясця, такому хитруванню, — озвався дядько, насторожено зиркнувши на рятівника в міліцейській формі.

— В спадщину дістався ще лошаком… Скільки походив біля нього, покрутився, най його мамі і тату! А прибутку з нього — пальців однієї руки стачить порахувати той дріб'язок…

— Чого ж у колгосп не здаси? В колгоспі ж коні потрібні… Хитруєш, вуйку! — суворо мовив Максименко. — Прибіднюєшся… Безневинну тварину марне гудиш…

— А вже який є, та мій, — примружився дядько на докір.

— Най буде! Куди ж мені тепер з ним? — взяв вороного за вуздечку.

— Сани лишай тут, кому вони потрібні, — мовив Максименко. — А коня прикрий бодай кожухом своїм справним, бач, як упрів… Та пішли зі мною, у нас в конюшні місце знайдеться, перебудеш зі своїм одороблом, як величаєш цього зрештою непоганого коника, доки сніги вляжуться, шлях налагодиться… Відлига, по всьому видно, буде, хоч нині і морозець…

— Еге ж, перебудеш, — розважно мовив дядько. — А за постій з яких грошей платитиму? Коли ще відлига! Намело ж, хай його мамі, світку білого не видно…

— Та вже дам вам безкоштовний притулок, — усміхнувся Максименко. — Ходімо зі мною! А ти здалеку?

— З Крутого, — накинувши на коня ряднину і вдягнувши свого кожуха, рушив дядько слідом. — Хутірець дворів на двадцять… До колгоспної садиби — ходи та ходи… Без коня ніяк не можна…

— Чого ж вирвався за такої негоди?

— Базарювати приїхав, а воно як закрутило хугавицю, то ледь пересидів на базарному дворі… А сьогодні рушив, думав, проб'юся, та де там! — зітхнув дядько. — Оце побазарював! Картопля померзла, здав державі, мо' хоч свиням знадобиться чи на патоку буде придатна — солодка ж… Одні збитки, така лиха година трапила! — сплюнув він.

— Колгосп у вас гарний? — спитав Максименко, аби припинити дядькові теревені про збитки. — Справне господарство?

— Та колгосп, як колгосп, — буркнув дядько. — А без власного господарства скрутно…

— І без власної шкапи? — кивнув Максименко на коня, що понуро йшов за своїм господарем.

— А так, — погодився дядько. — Хоч і нікудишній, а поміч…

— О-о, та ти вже й не гудиш його, — засміявся Максименко. — А бандерівці з вашим хуторцем не знаються? — посуворішав за мить. — Як там наш дільничний, має од вас підтримку? Бо ж один, сам знаєш, у полі не воїн…

— Не чуть у нас нічого лихого, — поспішно відповів дядько. — Воно, може, хтось із хуторських і вештається до лісу, та хтозна… То ж нишком…