Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

— Коли гості в хату, то жінці, хоч не хоч, а свято, — усміхнулась до Тараса Гелена і заходилась накривати на стіл.

— Який він гість? — поплескав по плечах Тараса господар підкреслено по-дружньому. — Свій він чоловік… Хоч і накоїв справ… Тепер мусить таїтись, як щур у погребі… Як тобі, Симоне, мій погріб?

— Файний, — усміхнувся Тарас, роззираючись довкола.

За хвилину Гелена запросила їх до столу, щедро заставленому наїдками, і всі троє підняли келишки, наповнені міцною самогонкою, і випили. Потім Василь налив горілку в гранчасті склянки.

— Ти, жлукто, може, спитав би гостя, чи можна йому такими волячими мірками, а вже потім наливав? — зауважила Гелена, метнувши сердитий погляд на Тетерю.

— Мені? Не турбуйся, можна, — відповів Тарас.

— Та йому й відра мало, а ти ще слабкий, — заперечила Гелена…

— Бачиш, жаліє тебе. Видно, сподобала… Але марні сподівання! Це тобі не Томась, царство йому небесне!

— Заспівав своєї, жлукто! — зиркнула на нього гнівно Гелена.

— Іди собі, — одмахнувся од неї Тетеря. — Без тебе обійдеться… У нас чоловіча розмова…

Гелена підкорилася і пішла до спальні. Тетеря ближче підсів до Тараса і щось тихо почав йому говорити. Потім вони ще довго пили горілку, аж поки Тетеря не захріп на лавці.

Тарас ще трохи посидів і, допаливши самокрутку, пішов у кімнату, де йому було постелене ліжко. Хотів заснути — не міг. З голови не виходили Зіна і син… Як вони там? Чи поїхали до Запоріжжя? Може, Максименко все-таки вмовив? Максименко… Ваня… Переживаєш, друже, тепер за мене. Думаєш, пропав десь Тарас, згинув, як торішній сніг. Ні-ні, він живий…

Тарас усміхнувся далеким видінням, відчув, як поволі поринає в паморочливу хвилю сну.

За якусь мить лячно підхопився, відчувши над собою чиєсь легке дихання. Розплющив очі. Над ним, у білій, з пишним мереживом сорочці, схилилась Гелена.

— Ти?! — здивувався Тарас.

— Я…

— Що сталося?

— Нічого, — Гелена приглушено засміялась. — Нічого не сталось… Просто прийшла до тебе… Ти не бійся, мій кадуб спить, як убитий… Ти повірив йому?

— У що повірив?

— Що у мене було щось з тим Томасем… Адже казав він тобі таке? Що помстився йому…

— Казав, — зізнався Тарас, розмірковуючи, чи не прислав її оце сам Тетеря, аби вивідати усе про нього. — Але що мені до того?

— Байдужа я тобі, — зітхнула Гелена. — А ти мені — ні!.. Чую я, що не такий ти, як вони всі… Не такий і край!

— Ще гірший, — жорстоко мовив Тарас. — Якби Томася не прикінчив твій ревнивець, то я б це зробив… Та й Василя б не пощадив… Адже в такій каші один закон: хто кого…

— Неправду кажеш, — м'яко мовила Гелена, горнучись до Тараса. — Ти не їхнього поля ягода… Я це зрозуміла одразу… Не бійся, Василь не такий тямущий, має тебе за бандюгу… А прийшла я тобі сказати правду про них… Про Василя і Томася… Скарб вони ніяк не могли поділити. То давня історія… — Гелена зашепотіла йому на вухо, обіймаючи гарячими руками розкуйовджену Тарасову голову…

— Цікаво! — хрипко мовив Тарас, вислухавши її розповідь. Одсунувся, і вона сиділа пригнічена, роздосадувана його незворушністю. — Спасибі за правду, якщо це так. Завтра у Василя спитаю…

— Він вб'є нас обох! — відсахнулась Гелена. — Тебе — щоб не було нового свідка, котрий знає про скарб… Мене — за те, що приходила до тебе і сказала…

— Порозуміємось, — буркнув Тарас, вдаючи абсолютну безтурботність.

— Невже я помилилась в тобі? — спитала Гелена і тихо заплакала.

— Авжеж, помилилась! — глумливо відповів Тарас.

Мальва, зовсім як школярка, розмахувала портфелем і наспівувала якусь веселу пісеньку. Ще б пак! У неї радість: здала останній екзамен літньої сесії, і попереду кілька зовсім вільних тижнів. Дорогою пристав до неї бездомний пес, котрий, вихляючи хвостом, просив чогось поїсти. Дівчина спинилась, одкрила портфель, знайшла свій сніданок, який мати дбайливо загорнула в хустину, кинула окраєць хліба приблуді. Пес миттю проковтнув його. Спинився, очікуючи нової подачки. Не дочекавшись, побіг слідом за Мальвою. Біля цвинтаря зупинився, поскімлив і знехотя побіг назад.

— Ех, невірний! — докірливо гукнула Мальва в сутінки. — Злякався невже? А я нітрохи не боюсь ходити тут… Чого мені боятись?

Вона бадьорилася зумисне. Хоч і ходить вже п'ятий рік цією дорогою через цвинтар, та кожного разу, коли засутеніє зовсім, млосно стискається серце. Тут тиша якась особлива. І кроки, ген, як моторошно відлунюють у цій гранітній хащі надгробних плит.

Пройшла трохи і спинилась. З'явилось якесь лихе відчуття, що хтось причаївся за спиною. Прислухалась. Суха гілка тріснула ззаду. Мальва рвучко обернулася. Не встигла й крикнути. Хтось кинув їй на голову