Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

дерев'яну, ладно змайстровану конюшню, запріг двох вороних коней і перевіз Сокруту десь у ліс, де лишив його в сіні на горищі якогось хліва.

— Я поїхав за дохтором, — пояснив.

Для Тараса попливли довгі і важкі хвилини. Біль в голові і у всьому тілі не вщухав. «Невже сконаю? Ні! Ні! Я маю вижити!» — Сокрута підвівся і хотів зробити крок. Та світ знову потьмарився, перед очима замиготіли райдужні кульки.

Коли прийшов до пам'яті, побачив над собою якусь молодицю.

— Тобі боляче? — спитала вона, обережно торкнувшись його голови.

— Ні. А ти докторка?

— Так собі: ні те, ні се… До ран я приклала мазі. Цілющі. Сама готувала… Хтозна, чи й поможуть — живого місця нема…

— Нічого… Воскресну! — прошепотів Тарас.

— Ну, я пішла. Буду навідуватись…

Шелеснуло сіно, і жінка розтанула в мороці горища. Як і не було…

Наступного дня вона прийшла аж надвечір. Принесла свіжого, тільки-но з-під корови, молока і вовняне барвисте рядно. Вкрила ним Тараса і губами притулилася до його високого зі шрамом лоба. Сокрута відкрив очі, пізнав жінку і з щирою вдячністю кліпнув довгими, аж закрученими догори віями.

— Як тебе звуть? — прошепотів.

— Гелена.

— Тутешня?

— Еге ж… А ти?

— Тернопільський. Симоном Колибою звати, — Тарас давно викинув з голови своє справжнє ім'я та прізвище, і все-таки, приходячи після забуття до свідомості, боявся, чи в гарячці не назвав себе Сокрутою.

— Живучий ти, — з подивом дивлячись на нього, мовила Гелена.

— А хто цей… барило, що врятував мене? — запитав Тарас.

— Як ти сказав? Барило? — Гелена розсміялася. — А може, кадуб? — і знову дзвінкий регіт. — Ну й охрестив ти його! Та це ж мій чоловік… Василь Тетеря.

— Виходить, і ти Гелена Тетеря?

— Виходить, так. А дівоче — Моравська. Правда, файне було прізвище?

— Файне… — Тарас розшукав у сіні Геленину руку і міцно потиснув її. Він почув якусь особливу приязнь до цієї жінки, був вдячний за її турботливість.

— О, та ти й справді воскрес! — усміхнулася Гелена.

Після цього дня Гелена стала частіше навідуватися в схованку, що містилась у густому сосняку між двома піковидними скелями. Тарасу було вже краще, і він міг з Геленою прогулюватись у лісі, милуючись навколишньою розкішною природою.

— В тебе є жінка, діти? — якось запитала Гелена.

— Хіба в бродяги може бути сім'я? — відповів Тарас.

— Так і знала… Безсердешний!

— Чому?

— Ти ж убив Томася. А в нього — трійко. Як мізинчики всі.

— Томась умер? — Сокрута зупинився, спершись на смереку.

— А то! Ти ж ножем проштрикнув йому серце. Через спину… Аж не віриться, що ти здатний на таке…

— На що?

— Бити отак по-підлому, ззаду…

Тарас здригнувся від цих слів. Його перевіряють, чи насправді все так, як говорить синьоока жінка?

— І ще хто постраждав від мого підлого ножа? — Тарас пронизав Гелену гострим поглядом, аж вона боязко поточилася назад.

— Хто? — більш лагідно спитав Колиба.

— Ніхто. Всі живі-здорові.

— А хоч поранення від ножа мають?

— Ні.

— Що ж, я, по-твоєму, всадив Томасеві у спину ніж і викинув його у хвилину, коли проти мене ще стояло таких, може, десять розгніваних Томасів? Ну! Відповідай!

Жінка на хвильку замислилася, опустивши голову.

— Ах, це він… він, — сказала згодом.

— Хто?!

— Яка я дурепа!.. Не второпала зразу. В душі я вірила тобі, Симоне, вірила…

— Хто ж розправився з Томасем? — ще раз перепитав Тарас.

— Звісно, мій Василь. Вони водночас були нерозлучними друзями і запеклими ворогами.

— Чому ворогами?

— Знаю. Не питай, — видно було, що Гелена кривить душею, та Сокрута не став доскіпуватись. Замість цього він пішов на захист Тетері:

— Василь же у тебе смирний і набожний, все-таки у церкві старостою. Ні-ні, я не вірю, і ще раз не вірю. Тут щось не так!

— У тихому болоті чорти водяться, — розпалилася Гелена і враз принишкла, змінила тему розмови. — А й справді, не з моєї бабської дзвіниці зирити на світ. Давай, Симоне, забудемо про цю розмову. Вона дурна…