Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

— Цікава тактика, — замислився після його доповіді генерал. — Вони, скажімо, віджимають у нас один міномет. А завозять десяток. Так само з БМП та іншою гусеничною технікою.

— А ще в них обов’язково з’являться ПЗРК, — додав Сен-Жермен.

— Я знаю, — зітхнув генерал. — Я їх прошу дозволити вертольотам літати з ракетами на підвісках. Але вони кажуть своїм пілотам: «Тільки розвідувальні польоти. Це не війна». А це війна!

Генерал стукнув кулаком по газеті, що лежала на столі. Льотчики йому не підпорядковувалися. Зате підпорядковувався Сен-Жермен. Граф був вартий цілої ескадрильї повітряних розвідників. І генерал знав справжню ціну цьому хлопцеві. Він простяг широку м’ясисту долоню, і Сен-Жермен із великим зусиллям зумів потиснути її так само міцно у відповідь.

— Іди, друже, і будь обережним.

— Єсть, товаришу генерале, — сказав Сен-Жермен.

Обережність не належала до чеснот відчайдушного гвардійця. Він сунув свій допитливий ніс із горбинкою туди, де його могли прищемити. І це могло коштувати йому не тільки свободи, але й чогось більшого. Та Сен-Жермен уже відчув приплив адреналіну, коли задумав добути схему збройових складів на території міста. Один із них, як він з’ясував, був у підвалі протестантської церкви, де служив пастор із біблійним ім’ям Петро. Бойовики вподобали її й відібрали в Петра ключі від церкви. Він явно був не в курсі вмісту прохолодних комор молитовного дому. Петро намагався вивозити біженців із міста. І про це Сен-Жермен добре знав, спостерігаючи, як Петро мало не щодня за кермом бусика проїжджав через блокпости сепаратистів. Напевне, склади були й в інших місцях.

А Сен-Жермен, повідомивши про те, що знає, вирішив підібратися ближче до чоловіка з білогвардійськими вусиками та манерами кіношного штабс-капітана, який і верховодив усією збройною братією в місті. Перший — так його тут називали. Сен-Жермен тренувався за будівлею Служби безпеки. Там облаштували в’язницю. За нею — полігон, що на ньому відпрацьовували прийоми захоплення автомобілів та іншої колісної техніки. Для цього вигнали на подвір’я старий «ГАЗ-53», що бачив багатьох водіїв і багато доріг. А перед СБУ був ресторанчик, де цей чоловік, Перший, обідав зі своїми найближчими помічниками. Дорогу від ресторану до штабу сепаратистів надійно прикривали снайпери та охоронці. Сен-Жермен став одним із них. Мішки з піском, викладені на повний людський зріст, закривали від сторонніх спостерігачів дорогу, якою чоловік із білогвардійськими вусиками курсував між штабом і своєю лежанкою. Дорога забирала п’ять хвилин, однак вирахувати алгоритм пересувань штабс-капітана було дуже складно. Єдиним місцем, де Перший дорогою почував себе не зовсім упевнено, була труба теплоцентралі, через яку заарештовані робітники перекинули містки. Щоб перебратися через трубу, треба було піднятися дерев’яними сходами. У цей момент Перший опинявся вище від мішків. Тому поруч завжди був уважний боєць, який стежив за навколишніми роззявами та відлякував їх своїм грізним виглядом. Іноді на цей пост виставляли й Сен-Жермена. Навісивши на себе бронежилет і розгрузку з магазинами, Граф міг справити серйозне враження. Але знявши амуніцію, він знову виявлявся худорлявим донбаським хлопцем, таким же, як і тисячі інших бойовиків, що називалися ополченцями.

«А до речі, скільки їх усього, ополченців?» — якось поставив собі запитання Граф. І вирішив добути списки.

У Першого все записувалось. Облік і контроль були суттю філософії штабс-капітана. У відомостях про платню та матеріальне забезпечення бійці ставили підписи. У списках підрозділів ополчення кожного бойовика було пронумеровано. Залишалося тільки отримати ці списки. Чи бодай поглянути на порядковий номер у кінці документа. Сен-Жермен тихо чекав. І дочекався свого моменту. Це був справді зоряний час розвідника. Перед ним був кабінет Першого. Карта на столі, кілька особових справ і стос списаного паперу формату A4. Ну як він міг не зайти? І він зайшов. Через кілька секунд знав, що бойовиків у місті тисяча вісімсот двадцять чотири. Це з ним. Ціла бригада добре організованих і мотивованих солдатів войовничого сепаратизму, та ще й значна частина сепаратистів носила в кишенях російські паспорти. Решта, як правило, являла собою популярну на Донбасі напівкримінальну верству, яку в народі йменували «гопник».

Ці люди поспішали встигнути на соціальний ліфт, що вмикається в лихоліття, аби підняти нагору все те, що раніше перебувало на дні. Дали автомат, і крутись як хочеш. Такий нескладний хід думки середнього гопника. Штабс-капітан з упертістю маніяка насаджував облік та контроль, чесно намагався зламати їхнє ставлення до перебування в лавах ополчення. Проте врешті зламався сам. І втратив пильність, надавши графові Сен-Жермену широкі можливості виявляти військові секрети.

Отже, тисяча вісімсот двадцять три. З такими даними можна сміливо йти до генерала. І Сен-Жермен, надівши балаклаву, рушив до своїх.

А генерал вирішив із групою спецназу гелікоптером долетіти на гору Карачун. На горі стояла телевежа, відбита українськими бійцями в сепаратистів. Їх постійно намагалися викурити звідти ворожі міномети. Але жоден зі штурмів бойовики не змогли провести для себе вдало, і позиція на горі стала їхньою головною проблемою. Генерал сидів з автоматом, як звичайний бортовий стрілець, біля відчинених дверей гелікоптера і стежив за рухами на землі.

Його гелікоптер збили ракетою. З позначкою «Зроблено в Росії». Тоді, коли гвинтокрил завис над Карачуном, стрілець, який очікував свою здобич, натиснув на спуск, і з труби на його плечі вилетіла з шипінням смертоносна підступна сигара. Генерала не стало, і Сен-Жермену здалося, що розмовляти за блокпостом більше ні з ким.

— Гей, воїне, ану зніми балаклаву! — зажадав новий начальник розвідника, але Сен-Жермен не зробив цього.

— Мені дозволили не знімати її, — спокійно й твердо відповів він.

— Хто? Хто тобі дозволив? — завівся офіцер на блокпосту. Він закричав так, щоб його почули всі, хто був на чергуванні.

Цей офіцер належав до тієї категорії людей, які в змозі піднятися лише за рахунок приниження підлеглих.

— Дозволив той, до кого тобі рости й рости. І не тільки