Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

— це назва. Річ у назві міста. Слов’янськ. Вони ж хочуть зробити нову імперію, збурені ідеєю панславізму. Звільнення слов’янських земель від укрів має розпочатися звідси, зі Слов’янська. Цілком у дусі ситих політтехнологів, котрі рулили цією війною в перші її дні. Його рідне місто, не спитавши в сотень тисяч жителів, круглолиці московські дядьки просто призначили сакральною жертвою.

І ось тоді він повернувся добровольцем. Туди, де з активістів Майдану збирали ненавчені батальйони. У Національну гвардію.

Ідея виникла відразу. Обговорювати її не було з ким. Молодші командири надто молоді та недосвідчені. Старшим він не довіряв. І тільки гучноголосий високий генерал із першого погляду викликав повагу. Цей генерал був якийсь особливий. Планував операції легко й витончено, а потім ходив на бойові виходи разом зі звичайними солдатами, щоб переконатись у слушності своєї тактики. Зі стратегією в генерала теж усе було гаразд. Але для виконання стратегічних завдань у країни бракувало сил. Для того щоб блокувати Слов'янськ, знайшли тільки пару тисяч воїнів. Та й то лише після того, як вороги розстріляли капітана Геннадія Біличенка. Утім, Сен-Жермен ще до цього розстрілу розумів, що на його батьківщині йде війна. Капітан — її перша жертва, випадкова й від того ще трагічніша.

— Я зможу зайти в місто й лишитися там, — говорив молодий чоловік, а генерал уважно слухав. — І, якщо пощастить, долучитися до банди. У вас є інформатори в банді?

— Ні, — відповів генерал. — Таке враження, що в цьому місті всі проти нас.

— Але я ж звідси. І я не проти, я за, — сперечався з генералом упертий боєць.

— Чому ти думаєш, що в тебе вийде?

— Я місцевий. Я служив у ВВ. А ВВшники і майданівці одні одних не люблять.

— Це правда, — погодився генерал. Він часто й сам ставав буфером між відчайдушними бійцями майданних сотень, винахідливими конструкторами катапульт, спритними метальниками коктейлів, і офіцерами внутрішніх військ, котрі так уперто не бажали зватися гвардійцями. А генералу подобалося слово «гвардія». І його зухвалому співрозмовнику теж.

— Вони все знають про мене. Знають, що я звільнився. А їм, напевне, потрібні колишні вояки, які мають зуб на Майдан. Тільки вони не знають, що я служу знову.

— Слухай, друзяко, — сказав настирному хлопцеві генерал, але не по-батьківськи, а радше по-товариськи, мовби старший хуліган у дворі давав настанови молодшому. — А як ти назад виходитимеш? Залізти на сусідську яблуню легко. Весь фокус у тому, щоб злізти з неї.

— Нічого, генерале, розберемося, — він підморгнув старшому військовому начальнику, і той дуже постарався не почути, як перед високим званням зникло статутне звертання «товаришу».

Генерал не образився. Навпаки, розсміявся.

— Ну, ти, хлопче, точно граф Сен-Жермен!

Так у бійця з'явився свій позивний.

Першу здобич він приніс через три дні. Це була схема розташування блокпостів бойовиків. Сен-Жермен прийшов у балаклаві.

— Правильно, Графе, — сказав йому генерал. — Так і приходь. Не знімай її, хто б не просив. Вважай, що народився в балаклаві. А доповідатимеш особисто мені. Як зрозумів?

Сен-Жермен уже стрімко робив кар’єру серед сепаратистського воїнства. Він, записавшись в ополченці, тиждень простояв на блокпосту на в'їзді в місто. За цей час відбувся певний апґрейд у його озброєнні та амуніції. Починав кар’єру з мисливською двостволкою. Потім змінив рушницю на пістолет Макарова, який віджав у райвідділі міліції. А коли призначили старшим блокпоста, то видали АК-74 з підствольним гранатометом, що на початку цієї війни було ще порівняно рідкісним явищем. Худий, як сірник, Сен-Жермен мав з автоматом і кумедний, і грізний вигляд водночас. А втім, так виглядала добра половина бунтівного воїнства. Від деяких підлеглих Графа віяло з гідною заздрості постійністю сивушними запахами. Тим часом розширені зіниці інших давали підстави думати, що тут уживається не тільки горілка з пивом.

За тиждень його командир-сепаратист дізнався, що Сен-Жермен уміє ставити розтяжки. Підвищення не змусило себе чекати. Хлопця поставили тренувати бойовиків, котрі мінували підступи до блокпостів на Слов’янському курорті та на дорозі, що вела в центр від комбікормового заводу. Він побачив, що разом із ним цією непростою роботою зайняті ще кілька бороданів.

— Вы из Чечни, ребята? — запитав їх Сен-Жермен, бо на той час уже посміливішав.

— А тебе все бородатые чеченцами кажутся? — сказав один. Усі інші засміялися.

— Из Осетии мы, брат. Южной. Цхинеал знаешь, если че? — мовив другий.

Не варто говорити про те, що всі карти й схеми розтяжок невдовзі опинились у генерала. Але вирішено було їх одразу не знімати, а знешкодити під час входу в місто. Його планували з самого початку.

А Сен-Жермен уже шукав спосіб з’ясувати шляхи постачання зброї до міста. Українські журналісти сурмили про те, що кільце навколо Слов’янська стискається, але це було не так. Облога міста, як прогризений мишами мішок, пропускала в місто боєприпаси для мінометів, снаряди для гармат БМДшок, бойових машин десанту. Нацгвардійці щосили прагнули під ловити «Нону», що наводила жах на бійців. Її, пам’ятається, відібрали в нерішучих і делікатних українських десантників. Утім, на початку війни українська армія слабко володіла наукою перемагати.

Після доповідей про те, що самохідний міномет знищено, підступна «Нона» воскресала і продовжувала жахати українські позиції. Сен-Жермен з’ясував, що тієї, трофейної, захопленої «Нони» давно вже немає.

Через російсько-український кордон біля Луганська в місто завезли вже третю установку, видаючи її за трофейну. Це було дуже зручно. За ширмою трофейної зброї можна приховати не тільки обсяг російського постачання, а навіть сам факт участі Росії у війні. Це Великий Брат воює з нами. Граф це зрозумів одним із перших. І навіть міг би це довести.