Галина Сергіївна Лозко - Українське язичництво

Жерці, волхви, співці, належали до вищої духовної насти, яка користувалася авторитетоьПснязів і пошаною всього народу. Були волхви-мудреці, яких довго вшановували й обожнювали навіть після смерті.

Таким був і відомий зі «Слова о полку Ігоревім» співець Віщий Боян, який навіть через кілька століть став високим символом справжнього народного поета. Ім’я Боян було поширеним у всьому слов’янському світі: син болгарського царя Бориса 1 звався Боян, була Боянова вулиця в Новгороді. Відомий також аварський полководець Боян. В «Хроніці» Ліутпранда є згадка про Бонна, який отримав освіту у Візантії й повністю присвятив себе наукам, літературі та музиці. Вважали, що він міг обертатися то в орла, то у вовка, то в іншого звіра. Подібний образ Бояна змальований в «Слові», проте наш Боян жив у XI або на початку XII ст. Про Бояна як про реальну історичну особу знаємо з напису на стіні Софійського собору в Києві, відкритого в 60-х роках. Цей документ є купчим записом і датується часом між 1068 і 1111 р.: «...купила княгння землю Боянову всю, а дала за неї сімдесят гривен соболиних, а в цьому є частина семисот гривен». Ця ціна дорівнювала приблизно річному доходові з семи міст, а земля, вірогідно, знаходилася неподалік Софії, отже – на Київщині.

Якщо це той самий славнозвісний співець Боян, то можемо уявити його високий майновий ценз, а, отже, й високе становище в тогочасному суспільстві. Цитування автором «Слова» рядків самого Бояна також свідчать про .те, що його твори («басні» чи «кощюни») були не тільки співані, але й записані. Крім того, відомо, що Анна Ярославна повезла до Франції в числі інших книг і «Пъснь Бояна»30.

Поруч із високими духовними провідниками завжди були й служителі нижчого рангу: ті, що підтримували вічний вогонь, доглядали за священними тваринами, збирали й зберігали пожертвувані дари, сповіщали народ про наближення свят та молінь, виготовляли маскн, костюми, палиці, зірки та інші ритуальні атрибути, необхідні для проведення святкових обрядів.

Головна ж роль у здійсненні самих обрядів належала досвідченим служителям релігійних культів, котрі досконало знали давні закони й звичаї, вміли організувати гурт дійових осїб святкового дійства. За дослідженнями українських письменників та вчених Осипа-Юрія Федьковыча, Василя Шухевича, Володимира Шаяиа, таку ж роль виконує в народних обрядах Гуцульщини Береза — провідник гурту колядників на Різдвяні свята. Ось як описує роль Берези Володимир Шаян: «Це той, що знає всі коляди, всі зв’язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він веде групу музикантів і танцюристів. Танці були обрядово-ритуального характеру і мали освячуюче значення для зерна і врожаю. Береза є головним культовим співаком, хор тільки повторює за ним стрічки чи приспіви, подібно як священник, чн культовий жрець у старииних вірах. Його і колядників шанують господарі і громади як носіїв культу і маємо теж виразні докази, що він і його дружина були рівночасно культовими персоніфікаторами старовинних Божеств чи космогонічних потуг»31.

Християнізація руського народу, яка найчастіше ототожнюється з Володимиревим хрещенням Русі, почалася задовго до офіційної дати 988 р. Місіонери християнства приїздили в руські землі вже з IV ст. Для престижності християнської віри їм було вигідно писати про успішне поширення її в багатьох землях.

Чи не найпершою згадкою про християнізацію на нашій землі є повідомлення Квінта Тертулліана (близько 160 – 222 рр.), де сказано про охрещення скіфів та сарматів. Вірогідно, тут може йти мова лише про окремих представників цього народу, і аж ніяк не про весь народ. Серед перших християн Русі можемо з повною достовірністю назвати скіфа Діонісія Малого, якого було взято в полон до Візантії, де він згодом став ігуменом монастиря і прославився своєю мудрістю. Діонісій названий Малйм, щоб не було плутанини з міфічним Діонісієм Ареопагітом. Діонісій Малий вів таблицю пасхальних циклів Кирила Александрійського, шо охоплювала період з 437 по 531 роки. Він також зібрав звід канонів (кількасот), папських декретів і соборних актів, відомих під назвою «Діонісіана».

Цікавим е повідомлення Іоанна із Нікіу про охрещений князя Кия, якого візантійські джерела називали Кувратом: «Куврат, князь гуннів і племінник Орхана, в молодості був охрещений і виховувався в Костянтннополі в надрах християнства»32. Це написано в VII ст.

На думку Михайла Брайчевського, такий факт був не тільки можливим, але й закономірним.

Вірогідно швидше охрешувалися вихідці з нашої землі, котрі перебували у Візантії, де їх змушували до цього обставини. Місіонери ж, котрі їхали в Русь проповідувати віру Христову, як, правило, отримували поразку. Так, місіонер святий Колумбан в VI ст. відвідав Скіфію-Русь і намагався навернути цей народ до християнської віри. Він був розчарований і розгніваний, побачивши, що скіфи непогано обізнані з основними положеннями християнства і насміхалися з нього, особливо дошкульно висміюючи свято Осла, на якому Ісус в’їжджав у Єрусалим (запроваджене в 590 р., але не знайшло поширення і зникло). Колумбан, повернувшись з Борисфену, казав, що цей народ легше умертвити, ніж переконати, шо їхня рідна батьківська віра недостойна. Можливо, саме як відповідь на такі намагання чужинців і з’явилася в Україні приказка: «Нащо нам чужого бога – свій стоїть коло порога». Та якщо простий парод міцно тримався своєї рідної віри, то верхівка суспільства (князівство, боярство, дружинники) часто опинялася в скрутному становищі і отримувала поразку в дипломатичних переговорах через своє неприйняття чужої християнської віри, адже майже всі міжнародні угоди вимагали присяги о церквах чи біля святинь. Тому князі й давали дозвіл на будівництво в Русі християнських церков, які відвідували переважно іноземні посли, купці, охрещені дружинники-варяги.

Проте, не тільки в Русі будувалися християнські храми, у Візантії були святилища руських богів Велеса й Перуна, де молилися і присягалися наші воїни, посли й купці, котрі перебували на чужині. Отже, таким був закон міжнародних відносин того часу. Тому наявність християнських церков в руських землях того часу не слід вважати ознакою християнізації руського народу. Про одну з таких церков довідуємося з «Повісті врем’яних літ», де під роком 945 вміщено запис про церкву святого Іллі, «що є над ручаєм в кінці Пасинчої Бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар були християнами»33. Літописець сам пояснив, навіщо була збудована ця церква. Проте назва Пасинча Бесіда викликала багато дискусій в колах істориків. Висловлювалися припущення, що пасинками називалася частина дружинників, від яких названа Бесіда. Але цікаво було б дізнатися, що ж таке сама Бесіда. Припускають, що це сторожовий пост на ріці (варіант назви Постніча Бесіда). Можливо, це була якась споруда у вигляді альтанки (бесідки),