Галина Сергіївна Лозко - Українське язичництво

зустрічається назва волхва (жін. рід і від волхв). Жінок, що вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє (тобто «творити» чудеса), називали потворами, потворницями. Негативного відтінку це слово набуло лише після християнізації, а згодом воно стало означати бридку істоту взагалі.

Про незвичайні властивості і певні астрономічні знання цих волхвинь можемо лише здогадуватися. У Києві неподалік від самого Софійського собору знайдене пряслице з написом: «Потворнь праслънъ», що датується близько XII – XIII ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить, що воно було великою цінністю для його власниці. За даними археології, пряслиця в Україні з’являються вже у пізньому палеоліті.

Знахідки пряслиць наочно свідчать про їхню сакральність не просто як знарядь праці, але й пристосування для спостережень за небесними світилами. Деякі пряслиця мають астральні знаки (сонця, місяця, сузір’їв) або календарі, а також іменні написи чи монограми, які вказують на ім’я власниці, вірогідно значної особи.26 Поруч з такими іменними речами знаходять і звичайні неорнаментовані пряслиця, які вірогідно використовувались за прямим призначенням.

На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним «оком», через яке дивилися на сонце й місяць, Микола Чмихов наводить народні загадки: «із вікна у вікно – веретено», або «Лисий жеребець через прясла глядить». 27Такими сакральними і лікувальними властивостями були наділені не тільки прясла, але й всякі інші предмети – камінці з дірочкою посередині (пробиті блискавкою), вироби з металу (топірці) тощо.

Отже, й пряслиця можемо розглядати як атрибути волхвинь чи жриць традиційних культів. Атрибутами волхвів були також крем’яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з навершями); відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах. Вірогідно, такі дзвіночки служили для відлякування злих сил або з левкою магічною метою.

Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий згадуваний уже портрет Миробога з Бушівського храму, а також деякі зображення волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивілівському літописі під роком 1071 вміщена мініатюра – зображення волхва в білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою (вірогідно капюшоном). Як називалося це вбрання, нині важко встановити, хоча можна припустити, що старослов’янське слово кобь (ворожіння за пташиним польотом) дов’язане з давньою назвою капюшона коба, можливо й українською назвою одягу кобеняк, яка в пізніші часи стала означати верхній одяг з відлогою, але без рукавів.

У літописах зустрічаємо фрагменти висміювання традиційної віри, звичаїв, які називаються «срамними» або «бісовськими». Досі слово «біс» «бъсъ) пояснювалося тільки через призму християнського мислення: «чорт», «нечиста сила» тощо. Більш давне значення (індоєвропейське) – «блищати», «світити». Мабуть, в давні часи бісами називали волхвів, які світили (запалювали) ритуальне вогнище на жертовнику. Споріднені слова біситися, біснуватися первісно могли означати ритуальний шал жерця під дією наркотичного ритуального напою, що супроводжувався пророкуванням чи якимись магічними заклинаннями (пор. назви наркотичних рослин: бісина, бісдерево та ін.). З часом бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, іудеїв та ін.): бісурман, бусурман, басурман.

Негативного значення християни надали також слову жерти, що первісно означало «приносити дари богам» (давньоіндійське ger перейшло в жері означає «горіти»), тобто спалювати дар на вогнищі. Можливо й джерело (жерело) мало значення жертовника – місця, де перебуває божество і куди приносять жертви. Етнографами дуже часто фіксуються звичаї принесення жертв саме воді, особливо джерельній.

Функції духовної верстви були надзвичайно різноманітні, оскільки у всіх сферах народного життя користувалися порадами, допомогою волхвів, знахарів, чаклунів та ін. Жерці, котрі здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, пильно стежили за тим, щоб вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах тощо. Волхви-асгрономи визначали і встановлювали за зоряним небом строки молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і такі люди, що мали величезну магічну силу, завдяки, якій могли впливати на погоду. Волхвів, котрі мали таку надприродну силу, дуже цінували в народі. Подекуди їх називали облакогонителями, тобто тими, хто вмів за допомогою певних магічних ритуальних дій і заклинань викликати дощ або спинити бурю.

До духовної верстви також належали так звані храпильники (термін Ізмаїла Срезневського), які виготовляли талісмани-обереги. Вони розумілися на символах, читали й складали різні космологічні композиції з люнарних, солярних і тотемних знаків.

Поширені в Київській Русі фібули (застібки з пряжками) були не тільки прикрасами, але й оберегами. Археологи знаходять також чимало різних амулетів, медальйонів, різних ювелірних прикрас, шо мають традиційну символіку, яка визнається вченими як «язичницька». Нині важко прочитати той зміст, який вклав у свої символи автор, давньоруський майстер. Знання втрачені. Проте, давньоукраїнське мистецтво й після прийняття християнства ще довго живиться з невичерпного джерела рідної віри, символіка якої ще була зрозумілою першим християнам, але наступні покоління вживали її тільки з естетичних уподобань, адже вона притягувала своєю таємничістю, глибинною рідкістю.

Саме в середовищі волхвів записувалися стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Як писав Ізмаїл Срезневський, кощюни близькі до «басен» (байок): «Инии гудуть, инии бають ему и кощюнять»28 Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях. Отже, кощюни виконувалися в супроводі музики – можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи.

Кощюнник – виконавець тих творів, які християнськими служителями вважалися крамольними, забороненими. Звідси й пішло сучасне негативне значення слова «кощунствовати», що значить «оскверняти святиню»29. У давній літературі є кілька вказівок на те, що кощуни виконувалися і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як руські священні тексти. Цікаво, що руські книжники XI – XII ст. перекладали грецьке слово μυΰς (міф) руським словом кощюна.

Отже, маємо всі підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників та кобзарів, а їхні «кощюни» та «басні» зразками для створення українських кобзарських дум, пісень, плачів.

Безумовно, існували й писемні священні тексти, які були безжально винищені. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писалися такі тексти, вже знайдено чимало – це кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді дивовижних звірів чи орнаментальних переплетень). Нині з’являється все більше фактів, які засвідчують існування писемності в Київській Русі задовго до місії Кирила. Таким чином, можемо з певністю стверджувати, що волхви були й першими літописцями. Про це свідчать і дослідження істориків та мовознавців, які знаходять в християнських літописах більш ранні записи, що вносилися з давніших рідновірських списків (наприклад, гіпотеза Михайла Брайчевського про Аскольлів