Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

не приходити – тягло його незборним потягом. Не міг не дивитися на неї, бо завжди викликала в ньому незбагненний вогонь, і завжди хотів він її. Хотів бачити її вагітною, але за два роки життя все-таки не запліднив її – тоді вперше відчув її зневагу. Зараз же розгубився між цим лобовим нахабством, настирливою, прямою брехнею, яка робила з нього несусвітнього дурня, і неприступно-строгим виразом Вальчиного обличчя. Може, саме через це нестримно хотів її, привиджувалася вона йому вві сні, і тільки вві сні міг її цілувати й милувати. Це тим більше гнітило його й лютило: ці дві однакі ляльки, Лють та Гніт, всечасно боролися і збуджували його; розумів свою чоловічу ганьбу, але й свою безпорадність, яку все-таки подолати не міг. Скільки разів зарікався не переступати цього порога, але тільки виходив з дому, щоб утекти від материного гдирання, ноги приводили сюди; незмінно зустрічав ці два майже однакові обличчя: Горбатий дивився на нього насмішкувато, а Валька з холодною, але й млосною байдужістю. Зводила на нього спокійні очі, і він відчував, що від того погляду все колотиться йому всередині. Розтуляв рота, щоб виповісти те, на що вони сподіваються, але погляд його падав на колиску, і слова самі по собі зникали. Коли ж дитина плакала, Валька кидалася до неї і зацитькувала, незмінно, як пущена платівка, промовляючи, що от, мовляв, прийшов папка, який не хоче своєї дитини знати, поганий, лихий і сердитий папка! Її голос під ту хвилю був такий повзучий та ніжний і такі скрушно-лагідні нотки звучали в ньому, що він скреготів люто зубами, повертався і йшов геть. Так, це все незмінно повторювалося, з тією відміною, що останнім часом Валька стала до нього зовсім лагідна, часом блискала й усмішкою, тією, що зводила його ще в час парубоцтва, він розумів: довго так тривати не може.

– Слухай, ти, – сказав він Горбатому, що незмінно стовбичив біля них. – Ану-но, біжи погуляй!

– Валь, він мене з моєї хати проганяє, – поскаржився Горбатий. – Чула таке?

– Чого ти його проганяєш? – спитала Валька, хмурячись. – Він у своїй хаті.

– Поговорити з тобою хочу, – сказав Андрій.

– Можеш при ньому говорити, – скоромовкою відказала Валька. – Від братика в мене нема секретів.

– Все одно від мене нічого не сховаєш, – потвердив Горбатий.

Андрій подивився на одну і другого, одна і другий здалися йому далекими і зчужілими. Хоча ні, жіноче обличчя й зараз його принаджувало.

– Зникни, бо черепа провалю! – рявкнув Андрій з такою люттю, що Горбатий миттю опинивсь у сінях.

– Чула, Валь! – закричав він із сіней. – Цей бандюга голову мені хоче провалити, а ти мовчиш!

– Залиши нас, Петю, – мирно сказала Валька і сіла на стільця біля столу, куди падала сонячна стяга. Сонце відразу ж позолотило її волосся і засвітило світлі волосини на нозі; Горбатий прихилив двері, але, певне, прикипів вухом до замкової щілини.

– То що? – спитала Валька крижаним тоном. – Тільки не кричи, дитину мені розбудеш.

Але дитина вже прокинулася. Запищала в колисці, і Валька рушила до неї.

– То що? – кинула на ходу.

– Я це, – сказав він. – Хочу сказать, ну, знаєш, є воно, то є. Давай того… знову зійдемося… Ну, поживемо трохи, а там я, може, до нього і звикну.

Валька взяла дитину на руки, воно закліпало на Андрія синіми оченятами.

– Чого ж, – сказала вона, – вже тобі не вперше кажу: визнай дитину – й житимем.

Його обличчя побуряковіло, а посеред лоба виступила напружена жилка.

– Нє, – сказав він. – Так зразу не можу я. Давай трохи поживемо. Дитина не моя, але я до того звикнути хочу.

– Твоя чи не твоя, а твоя буде, – сказала зимно Валька і підгецнула маля. – Ану, маленький, гоп! Бач, який у тебе папка, не признає тебе, такого гарного пузанчика.

Він натужно дихав.

– Ти чуй, що хочу сказати, – мовив він. – Є воно, то хай буде, ніде його не подінеш. Але не зразу, не можу я зразу…

– А я хочу зразу, – сказала Валька, різко встаючи, – Хочу – і все. І в нього буде батько. Не можна добром, суд припише.

– Як припише? – спитав перелякано Андрій.

– А отак, візьме й припише. Ти мій чоловік, не живемо разом, то маєш мені на нього платити. І нема чого тут багато гадать. Я тебе біля себе не тримаю, але й не жену. Я з тобою всіда по-доброму, отож не виводь мене. Не виводь, бо випру, і більше через порога мого не переступиш.

Вона схилилася до малого й почала лоскотати його носом:

– Ти мій мазунчик, у-лю-лю, ти мій красунчик, ти мій пузанчик…

Раптом звела розпашіле й од того погарніле обличчя і, дивлячись на Андрія майже лагідно, сказала: