Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

class="book">– Коли вже щось замишляють, – сказала, – сходяться і п’ють. Позавчора знову пили й кричали…

На вулиці пас корову похмурий чолов’яга. Дивився на річку, повернувшись до них спиною, а корова неохоче скубала траву.

– Цей, що пасе, у їхніх затіях не останній, – прошепотіла Ганя, киваючи в бік похмурого чолов’яги.

Чолов’яга несподівано повернувся в їхній бік. Жінки побачили щільно замкнене обличчя й малі, пронизливі очі. Ганя ковтнула невимовлені слова, а братова схилилася зірвати з босої ноги задерту шкірку.

Попеляста кішка стрибнула на лавку.

– Геть! – штовхнула її братова.

Кішка ображено блиснула злодійкуватими очима.

– По-моєму, вони щонеділі п’ють, – сказала братова.

– Але не так кричать, – відказала Ганя. – Я вже їх вивчила, як свої п’ять пальців. Та й позавчора ніяка не неділя була.

– Позавчора і він не пас, – сповістила братова, киваючи в бік мовчазного чолов’яги. Той знову відвернувся й дивився з-під кепки на річку.

Ганя насторожилася.

– Кудись ходив. Із корзиною через кладку, – вона махнула рукою на той бік річки, звідки починалася стежка до лісу.

– Я ж кажу: замишляють, – сказала Ганя.

Онука його пасла. Мале таке, руденьке…

Похмурий чолов’яга потяг корову до верболозів, а попеляста кішка знову стрибнула на лавку. Братова погладила її, і та солодко замуркотіла.

– А чого думаєш, що це проти Андрія? – спитала братова.

Ганя не відповіла. Зоріла перед себе, радше в себе, бо очі її повилися каламутною плівкою і знерухоміли. Сонце припікало їй голову, плече й ногу, але Ганя не зважала на це. Сиділа мов заклята, і братова таки не втерпіла, щоб не спитатися знову:

– А чого думаєш – це проти Андрія?

Ганя повернулася до братової, неуважно зирнула на неї, і тяжко зітхнула.

15.

Того дня, коли Андрія впоїли зіллям, він спершу не хотів заходити до Вальки. Щось йому мулило, дошкуляло, якийсь неприємний доважечок висів біля серця, якась стума. Подався до річки, але там не мав чого робити; подався до пивниці, але в кишенях у нього гуляв вітер – та дещиця, яка и нього залишалася, була вдома, а йти додому, де на нього чатувала мати, аж ніяк не хотів. Отак він покрутився вулицею, пройшовся нею туди й назад, і ноги його привели до того ж таки подвір’я, до того ж підвалу, на вступі до якого стояв, мов вірний пес-сторож, Горбатий. Горбатий зустрів його солодкою усмішкою й блискучими очима і заговорив до нього так приязно, що він мав би відчути: щось не так. Але так йому було того дня на душі маркітно, окрім того, випала така погода – сірі хмари, що спустилися майже до землі, свинцева річка, і дув пронизливий вологий вітер, що він, запитавши, чи вдома Валька, відповів на приязний тон Горбатого. Валька, річ певна, була вдома. Він переступив порога, зігнувшись в одвірку, а коли звів голову, побачив, що вона сидить біля столу, оголила персо й годує дитину. Валька озвалася на його вітання так само, як і Горбатий, люб’язно, і це також мало б його здивувати. Але він був радий хоч би з того, що його звідси не женуть, і задивився на дитину. Вразили його напрочуд чіткі риси, сформоване підборіддя, владні губенята, що пожадно цмулили материнське молоко. Була то жінчина порода, в тому не сумнівався, але була то й не його дитина – в тому не сумнівався ще більш. Зайшов Горбатий, так само усміхнений і з веселими очима.

– Кажуть, що ти вже скоро від’їжджаєш? – спитав.

– Хто каже? – спитав Андрій.

– Ціла вулиця каже, – озвалася Валька. – Коли в тебе відпустка кінчається?

Він тільки тепер згадав, що й справді: зовсім небагато залишилося в нього відпустки, що, справді, скоро доведеться йому покидати цей край, адже там він завербований.

– Я навіть хотіла, – сказала Валька, – Петю за тобою посилати. Відпустка твоя кінчається, а ми так ні до чого й не домовилися: чи будеш ти мені присилати на дитину, чи подати на аліменти?

Він скинув головою: Валька говорила добродушно, навіть усміхнено. Чи ж вважає його за цілковитого дурня? Раніше, коли ще не їхав на заробітки, з її принуки ж поїхав, не помічав за жінкою нічого, що б схитнуло подружню вірність. Трохи патякали про неї сусіди – переповідала це вже мати, але він знав, що таке сусідські язики. Зрештою, й сусіди не патякали чогось певного – всі балачки виходили з того, що дитина, судячи з простого арифметичного підрахунку, таки не могла бути Андріева. Зараз Валька вражала його своєю неприступністю. Не жили вони як чоловік і жінка, ночував він у матері, але не міг і сюди