Інна Роміч - Любов у спадок

йому відвоювати свою. Але потрібно діяти обережно. Вкрай обережно! Навіщо йому зайві проблеми?

— Дозволю собі запропонувати вам пройти в трапезну й дечим пригоститися, — озвався Джеффрі. — Всі ми дуже стомилися, а ви, мій найдорожчий тестю, просто з дороги. Стільки потрясінь за один день… Мабуть, час вам спочити. Увечері ми всі зберемося на молитву, а зараз я звелю приготувати вам найкращу кімнату в… нашому замку.

Він мало не сказав «у моєму замку». Дідько забирай, ще вранці він міг вважати його своїм!

Старий лицар вдячно кивнув, приймаючи запрошення, і неквапом рушив до виходу. Решта пішли слідом. Джеффрі стис зуби, щойно дочекався, поки слуги поведуть гостей до їхніх кімнат. По тому швидко піднявся до себе й викликав Джона Нолліса.

Спритний молодик з'явився ще до того, як господар устиг зробити ковток уже охололого вина.

— Ваша світлосте, я…

— Слухай мене, Джоне, — здавленим голосом перебив його Джеффрі. — Слухай уважно.

Нолліс замовк і підібрався, зображаючи на своєму обличчі увагу й чемність. Він недарма цілий день крутився біля панських покоїв і встиг багато почути. Для нього не було новиною те, що йому збирався повідомити хазяїн.

— Ти вже знаєш, яке вітання з того світу переказав мені батечко? — навпростець запитав молодий граф.

Голос у нього раз у раз зривався на хрипіння, хоча він і намагався триматися. Джон Нолліс лише тяжко зітхнув. Джеффрі задоволено кивнув, начебто іншого й не очікував. Авжеж, саме така людина йому зараз і потрібна — вірна, надійна, рішуча… й залежна від нього. Рішення він прийняв ще в тій кімнаті, де сер Генрі читав заповіт. Ні, він не відступить! Темні очі Джеффрі зайнялися потаємним полум'ям.

— Тоді нема рації повторювати все, що ти вже знаєш, — різко мовив він. — Батько думав, що відновив справедливість, але я не збираюся ні з ким ділитися тим, що належить мені по праву. Особливо з Родеріком. Я не дозволю на радість шотландцям роздрібнити Нортумберленд, дивлячись, як мій брат-зрадник сидить у родовому замку Персі. Ти згоден зі мною, Ноллісе?

Джон, не зводячи погляду зі свого пана, повільно кивнув. У його душі не було ні страху, ні сумнівів. Та, щиро кажучи, й ніколи не було — за це його й тримав при собі хазяїн. Нолліс чудово розумів, до чого хилить молодий барон. Що ж, це не найгірший спосіб продемонструвати свою відданість і отримати більш вагому нагороду, аніж проста торбинка з грішми. Він давно вже думав прикупити землі та поріднитися з яким-небудь заможним сквайром. До смерті набридло виконувати чужі доручення. Настав час віддавати їх самому.

— Так, ваша милосте, — спокійно відповів Нолліс. Він не хотів квапити свого вельможного пана. Нехай сам промовить ці слова. Джеффрі підійшов упритул до свого слуги й прошипів крізь зуби:

— Тоді позбудься його, Джоне. Його і всіх вилупків, яких він наплодив із цією шотландською сучкою. Всіх, щоб не лишилося нікого, хто б міг претендувати на мої володіння… А вже я тебе не скривджу. Але врахуй! — він застережливо підніс догори палець, на якому тьмяно поблискував масивний золотий перстень з рубіном. — Жодного натяку на моє ім'я. Ніхто не повинен знати про нашу з тобою розмову, мій вірний Джоне. А якщо довідається, то… Адже ти розумієш, що простолюда, який зрадив свого пана, дуже легко повісити, чи не так?

Джон Нолліс не виказав і натяку на страх, навпаки, широко посміхнувся.

— Як можна, мілорде! Я цю справу так владнаю, що комар носа не підточить. Ніхто й не запідозрить нічого! Ви вже не сумнівайтеся. Ось послухайте, що я думаю…

Розділ 3

Хоїк зустрічав прибулих веселим гамором. Тутешній ярмарок вважався важливою подією. На початку вересня, коли добре розпогоджувалося, в це лоулендське[18] містечко стікалися торгівці та знать із усієї Шотландії, а на додачу ще й із Прикордоння, звідки прибувало також чимало люду. Всі, хто бажав будь-що продати чи купити, готуючись до довгої зими, добувалися сюди.

Від замку Тейндел до Хоїка можна було дістатися за якісь два дні. Через гори вони перебралися без особливих пригод і тепер мирно котили шляхом. Троє озброєних чоловіків слугували за надійну охорону маленькому візку, запряженому двома облізлими волами досить поважного віку.

Цілу дорогу Родерік, похмурий і неговіркий, уважно вдивлявся в усіх зустрічних, ніби когось виглядав. Спалах гарного настрою барона Тейндела тривав недовго, і зараз він уже мало не жалкував, що приїхав сюди. Джош, який правив візком, помітив його тривожний стан і чудово зрозумів. Колись молодий барон Родерік Персі був щасливий у цих місцях. Тепер тому, хто все втратив, доводилося віч-на-віч зустрічатися з власним минулим, від якого досі так надійно ховався під трухлявими склепіннями замку на кордоні.

Сер Родерік зітхнув, ніби відгукуючись на думки Джоша. Він, чоловік зі знатного роду, приїхав на ярмарок, немов простий торговець… Але справді, що ж їм лишалося? Мусили десь брати гроші, й нерозумно було б не скористатися нагодою. Ось уже десять років ніхто його не бачив у цих краях. Напевне, всі вже забули про лорда Персі, який колись через дурощі одружився з юною красунею Ейлін Рендолф. Принаймні, він сподівався на це. Мимоволі озирнувся на доньку, що сиділа поруч із Джошуа на передку. За своєю звичкою, Еріка розмахувала руками, щось весело розповідаючи. Його серце стислося від звичної туги… У цій гарній шотландській спідниці вона була така схожа на Ейлін! Тільки вогненне волосся взяла від діда, та й вдачу, схоже,