Інна Роміч - Любов у спадок

теж від нього. Бідолашна Еріка, вона своїми звичками швидше нагадує хлопчиська, аніж юну леді. Вже зовсім доросла, а батько так і не спромігся дати їй пристойного виховання — забракло сміливості відпустити від себе. Тепер Родерік гірко каявся.

Гілберт і Бран, що їхали поруч у візку, піддалися батьковому настроєві й теж мовчали. Брати почувалися трохи невпевнено — не звикли ж бо до такої кількості людей; тому й сиділи тепер набурмошені, як два сичі. Лише Еріка була ніби в своїй стихії. Дівчина буквально всотувала пишноту, яка її оточувала. Величезні зелені очі зблискували, ніби смарагди в крамниці ювеліра, не встигаючи встежити за всім, що їй хотілось би побачити. Ет, шкода, що вона не бачить себе в цьому новому вбранні! Цікаво, чи до лиця їй шотландський костюм? Еріка непомітно оглянула свою рясну спідницю. Ні, шотландські леді все-таки знаються на уборах! Годі й уявити щось ошатніше та яскравіше.

Ярмарок здавався їй справжнім дивом. Так багато людей! Усі гарно вбрані, скрізь миготять шотландці в своїх святкових пледах і кілтах,[19] із традиційними спорранами,[20] в боннетах,[21] набакир начеплених на нечесані чуприни. Усі чоловіки при зброї, та й не дивно: у цьому краю багато років точилася війна, що привчила завжди бути напоготові. Еріка помітила, що в багатьох шотландців за краєм гольфа стирчить традиційний чорний ніж, а на поясі теліпається дирк[22] або навіть клеймор,[23] хоча останній вона вважала вже очевидячки зайвим.

Трохи незвично було бачити стільки голоногих чоловіків, але години за дві Еріці вже здавалося, що нема зручнішого та практичнішого одягу. Навколо всі весело галасували, реготали, торгувалися до хрипоти. Звідкілясь долинав тужливий, гугнявий звук волинки та заливчастий вереск скрипки, і Еріка раз у раз витягала шию, аби подивитися на музик.

У Хоїку батькові ледве вдалося найняти одну невеличку кімнатку на всіх. Заїзд, на якому вони зупинилися, був не з найкращих, зате розташовувався досить близько до міських воріт. Та вони й не могли дозволити собі кращих апартаментів.

Овес вдалося продати першого ж дня. Двоє покупців-шотландців довідалися, що англійці з Прикордоння привезли овес на продаж, з'явилися просто на заїжджий двір та довго лаялися між собою, хто прийшов перший. Врешті-решт овес було продано за таку високу ціну, про яку в Тейнделі не сміли й мріяти. І цим убили відразу двох зайців: по-перше, серові Родеріку не довелося стирчати, як простому торговцеві, біля свого візка — він навряд чи переніс би таке приниження. Що не кажи, а таки оперезаний лицар, для якого торгівля — просто безчестя. По-друге, непогано заробили. Еріка помітила, якою радістю спалахнули батькові очі. Тепер залишалося продати лише яблука, й наступного дня вони вирішили вийти за стіни Хоїка, власне на ярмарок.

Видимо, щоб донька нікуди не поділася та нічого не накоїла, батько й поставив її торгувати яблуками зі старшим братом. Цілий ранок Еріка насилу стримувалась, аби не втекти з-під Бранового нагляду. Їй страшенно, страшенно хотілося приєднатися до веселої юрби.

Життя тут вирувало. Куди не глянь — візки, домашня худоба, пригнана на продаж, пастухи, торговці, лицарі… Усе це змішалося в неймовірну кашу, гомоніло, бекало, сміялось та метушилося. Палали вогнища, покупці з продавцями перекидалися лайкою, хтось весело горлав пісню на іншому кінці галяви, комусь рвали зуба просто на збитому зі свіжих дощок помості, поруч варили ель у величезному мідному казані…

— Солодкі коржі!

— У мене, панянко, накращий посуд, не сумнівайтеся.

— Кінська збруя!

— А ось кому еліксир життя, останній флакон!

Дзвінкі голоси заклиначів і торговців чулися звідусіль, зливаючись у один багатоголосий лемент. Покупці юрмилися навколо яток і візків, мацали товар, торгувалися… Біля їхнього візка, заповненого рожевими яблуками, нікого не було. Хіба що хтось підійде, неохоче візьме в руки та покладе назад. Бранвен стояв поруч із візком і підозріливо оглядав кожного, хто проходив повз них. Батько наказав йому охороняти сестру та стежити за товаром, що він і намагався чесно виконувати.

Вони простояли так уже цілий ранок, і Еріка почала втрачати терпіння. Вона видобулася зі свого кутка за візком і рішуче підійшла до Брана.

— Ми можемо стирчати тут хоч сто років, — сердито зашепотіла вона до брата, — і нічого не продати до наступного року!

— Я не винен, що в нас ніхто не купує, — тужно відгукнувся він.

Еріка зміряла його глузливим поглядом.

— Знаєш, я б теж тут нічого не купувала, — іронічно зауважила вона. — Ти своєю понурою пикою відлякуєш усіх покупців.

— Я не торговець! — різко заперечив Бранвен, і на його вилицях виступили червоні плями. — Якщо хочеш знати, мені все це не до вподоби. Нащадкам Персі й Рендолф не пристало займатися торгівлею. Та я мало під землю не провалився, коли батькові довелося торгуватися з цим… картатим хамом! А мені, думаєш, легше? Я воїн, а не блазень!

Еріка примружилася й