Інна Роміч - Любов у спадок

— Ах, виявляється, ти воїн! А що ти їстимеш узимку? — її голос звучав надзвичайно безневинно, але Брана він розлютив відразу.

— Знаєш, що, сестричко… Чи не забагато ти дозволяєш собі?

Еріка, нітрохи не злякана, перебила його.

— Слухай-но, ти! Батько торгувався із цим, як ти його називаєш, картатим хамом, тому що не мав іншої ради. Що ж, по-твоєму, краще здохнути з голоду в нашому розваленому замку, аніж торгувати? — презирливо поцікавилася вона у Брана, вже червоного, мов рак.

— Може, й краще… — пробурчав той, відвертаючись. — Принаймні, зберегли б родинну честь.

— Кому потрібна твоя родинна честь! — несподівано вибухнула дівчина. — Господи, який ти дурний, Бране! Поглянь навколо! Яка родинна честь, якщо наша родина відмовилася від нас? Ти хоча б раз бачив у обличчя нашого дідуся? Ні? І я щось не пригадую, щоб нас запрошували на Різдво до Беверлі!

На них уже починали озиратися, та дівчині було байдуже.

— Ми не англійці й не шотландці, ніхто не приймає нас за своїх! Ми скрізь будемо ізгоями, невже ти не розумієш? І ти після цього торочиш про якусь родинну честь? Нам треба просто вижити, та й годі!

Вона здмухнула з чола руде пасмо, що вибилося з коси, й сердито глянула на свого старшого брата. Той, сторопілий від такого натиску, стояв, прихиляючись до візка. Еріці раптом стало смішно.

— А щодо лицаря, котрий не може торгувати вівсом і яблуками, я згодна, — діловито зауважила вона. — Тому сама продаватиму наш товар. Я вже, в усякому разі, не лицар, і гадаю, саме тому в мене все вийде як треба.

До Брана миттю повернулася його самовпевненість.

— Ти-и-и торгуватимеш? — здивовано протяг він, і його досі вперто стиснуті губи розтяглися в усмішці. — Ну-ну. Хотів би побачити, що з того вийде.

Еріка обурено пересмикнула плечем. Який же все-таки він в'їдливий! Із самого малечку так — завжди вважає, що, раз він старший, то все робить краще! Бран завжди був її супротивником, завжди сварився, на відміну від Гіла, з якого можна було хоч постоли плести.

— Подивися, я ж не бороню, — вдавано байдуже відгукнулася Еріка, відчуваючи, як у душі прокидається невпевненість.

Вона ніколи не торгувала на таких великих ярмарках! І на маленьких, власне, теж… Якщо відверто, взагалі ніколи не торгувала. Дівчина хоробро подерлася на візок, щосили вдаючи, що їй усе дарма. Бран стояв унизу та мерзенно посміхався. Навколо продавці на все горло розхвалювали свій товар. Як їм це вдавалося?

— Купуйте яблука, — несміливо запропонувала Еріка двом дебелим тіткам, які проходили повз неї.

— Скільки?

Вона тихо назвала ціну. Ті окинули її зневажливими поглядами й пішли далі.

— Англійка! — презирливо кинула одна з тіток. — Начепила тартан і думає, що стала тут своєю.

Еріка густо почервоніла. Гурток молодих дівчат, які йшли за тітками, захихотів, демонстративно оглядаючи її костюм, і негайно почав перешіптуватися. Бранвен образливо зареготав. Еріка ладна була від сорому крізь землю провалитися. Їй схотілося крикнути всім цим людям, що вона не просто так надягла кольори Рендолфів, що має повне право їх носити… Але в носі огидно защипало, а в очах зібралися готові пролитися сльози. Дідько б забрав цих мерзенних тіток! Продавати виявилося не так просто, як вона думала… Гірше могло виходити тільки в боязкого Гіла.

— Агов, красуню! — почула вона раптом чийсь веселий вигук. — Що продаєш?

Еріка глянула затуманеними від сліз очима вниз і зненацька виявила молодого хлопця просто перед їхнім візком.

Він стояв і посміхався на весь рот. Темно-каштанове волосся безладно спадало нижче пліч, і він був схожий на дикуна; засмагле, обвітрене обличчя тільки підсилювало це враження. Сухорлявий, високий — на вигляд йому було років двадцять п'ять. Червоно-брунатний кілт відкривав сильні мускулясті ноги, на плечі був недбало накинутий тонкий коричневий плед. Еріка мимоволі замилувалася його гордою поставою та широкими плечима.

Він підморгнув, і розгублена дівчина від несподіванки голосно потягла носом. О Боже, який, мабуть, кумедний у неї зараз вигляд! Тієї ж миті вона відчула злість на себе, на всіх людей навколо, а особливо — на цього незнайомого шотландця. Ще один хоче познущатися з неї? Чого причепився?

Хлопець і далі дивився на неї так само безтурботно й так само посміхався. Посмішка в нього була гарна — щира, білозуба, а очі дивного світло-карого, майже бурштинового кольору. Еріка, демонстративно не звертаючи на нього уваги, взялася діловито перебирати яблука.

— Яка ти непривітна. Може, даси мені яблучко? — молодий нахаба підійшов ближче. — Чи назвеш своє ім'я?

Якщо вона й розгубилася, то лише на мить. А тоді взялася в боки, звисока глянула на парубка.

— Я не називаю свого імені всіляким голодранцям із гір, — відповіла так гордовито, як тільки могла. — А щодо яблук, то я тобі не Єва, та й на Адама ти не надто схожий.

Навколо розкотився дружний регіт торговців.

— Так, дівчино! — схвально вигукнула молодиця, яка торгувала поряд вівсяними коржами. — Гостренький язичок у красуні! Маєш, парубче!

Хлопець попри очікування нітрохи не розгубився. Навпаки — клацнув язиком і поклонився перед візком, на якому сиділа Еріка.

— Я й не знав, що до нас завітав сам найсвятіший єпископ у спідниці! Он як знає Святе Письмо! — хлопець зобразив на обличчі переляк. — О ні, напевно, це сама королева! Даруйте, ваша величносте! —