Інна Роміч - Любов у спадок

Тепер усі реготали з Еріки. Шотландці взагалі полюбляли подражнити одне одного, це вона знала. Цей народ завжди цінував гарний жарт. Навколо візка миттю зібралася юрба цікавих, яким кортіло послухати, хто переможе в жартівливому змаганні.

У Еріки почала зріти одна думка… Цей нахаба дуже вчасно з'явився! Принаймні, навколо них зібралася купа можливих покупців.

— Приємно мати справу з чемним і шляхетним лицарем, — вона величаво схилила голову, глянула на парубка. — Напевне, твій пишний і неприступний замок неподалік звідси, а сам ти принц, що прибув на бал інкогніто…

— Атож, принц! Городній! Той, що горобців ганяє! — вигукнув хтось у юрбі, і всі радісно загоготіли.

Еріка чудово грала свою роль, зображаючи надуту й поважну особу, так що всі навколо зо сміху аж покотилися.

— Мабуть, я подарую тобі яблуко за твою здогадливість, — милостиво мовила вона. — Розповідатимеш своїм дітям колись, що отримав його з рук самої королеви!

Вона недбало вибрала з купи найбільше гарне яблуко з рожевим боком і простягла юнакові. Юрба вибухнула вітальними вигуками, ніби й справді хлопця нагородила сама її величність.

Молодий шотландець, не відриваючи погляду від Еріки, потягся за яблуком. Вона не встигла відсмикнути руку, й він легко спіймав її. На мить здалося, що вона попалася в сталевий капкан. Шотландець тримав так міцно, що вирватися було неможливо. Її охопило щось схоже на паніку, але зненацька дівчина відчула, що його шорстка й тепла рука стала чомусь надзвичайно ніжною. Начебто величезний звір ласкаво лизнув її язиком… І серце лунко та гаряче вдарилося в груди, ніби важкий церковний дзвін.

Еріка відчула на собі палкий погляд незнайомця, і якоїсь миті їй здалося, що ті бурштинові очі бачать її наскрізь, начебто вона скляна. Кров ударила їй в лице, вона відчайдушно зашарілася й випустила яблуко. Хлопець відпустив її та спритно підхопив його в широку долоню.

— Це й справді королівський дарунок, — сказав він серйозно, і в глибині його світлих очей щось спалахнуло. — Але, може, ми якось удвох розповімо дітям про те, як я його отримав, — тихо, так, що почула тільки дівчина, додав шотландець.

Його очі були водночас лукаві та серйозні, як у ельфа. Із цими словами він встромив міцні зуби в соковитий плід і смачно захрумтів. Еріка відчула, що їй у роті миттю пересохло. Поки вона гарячково придумувала гідну відповідь, хлопець по-змовницьки підморгнув їй і голосно гукнув у юрбу:

— А яблучка дійсно королівські! Ану підходь!

Люд просто повалив до візка, розштовхуючи одне одного та відтискаючи геть шотландця. Еріка тільки встигала відсипати яблука. Коли наступного разу підняла голову, його вже й сліду не було. Зайнята покупцями, вона пожалкувала, що не встигла навіть як слід вилаяти цього вискочку, а той немов крізь землю провалився.

Покупці, приваблені їхнім жартівливим словесним двобоєм, розійшлися. Практично всі несли з собою «королівські» яблучка. Бранвен, якого на самому початку теж відтисли далеко від візка, нарешті й собі зміг підійти. Господи, як добре: брат не чув, що цей невихований горець кинув їй наостанок…

— А ти розумниця, сестричко! — Бран оглядав купу яблук, що значно поменшала. — Відверто кажучи, не очікував. Хоча ти завжди могла заткнути за пояс кожного, коли йшлося про язика.

— Неправда, — огризнулась вона.

— Правда, правда, — посміювався брат. — А хлопець теж нічого собі молодець! Спритно тобі відповідав. Ви з ним, схоже, одного поля ягоди.

— Яблука! Свіжі яблука! — лунко загукала Еріка, щоб заглушити брата.

Їй зовсім не хотілося слухати просторікування Брана про того нахабу. Та вона його, мабуть, ніколи більше в житті й не побачить. Пішов, не попрощався, ну й добре…

— Яблука! — волала дівчина, намагаючись відігнати спогади, які змушували її червоніти. — Купуйте, інакше на Різдво залишитеся без печених яблучок! Печених, із золотавою шкоринкою!

До вечора вони продали все.

Ранок почався з неприємностей.

— Ні, Еріко, — голос у батька був твердий, мов криця. — Ти туди не підеш.

— Але чому, таточку?! Адже я продала вчора весь наш товар… Чому це Бранвену можна брати участь у змаганнях, а мені не можна? Усі знають, що я стріляю краще за нього.

— До чого ж хвалькувата… — пробурчав Бран, натягаючи кольчугу. — Може, ще й у лицарі тебе посвятити?

Сер Родерік глузливо глянув на обурену доньку, й Еріка зніяковіла від того погляду. Зважаючи на все, батько не збирався піддаватися на її прохання. Може, варто заплакати? Зазвичай це добре діяло.

— Я бачу, Ері, ти збираєшся рюмсати, — ніби прочитав її думки батько. — Не раджу цього робити. Я не зміню свого рішення, а ти вийдеш на люди з величезним червоним носом.

— Ніде не сказано, що в змаганнях зі стрільби беруть участь самі чоловіки! — запально вигукнула Еріка. — Я могла б виграти приз, адже нам так потрібні гроші, а ви пропонуєте мені просто стояти й дивитися. Джоше, навіщо ти тоді вчив мене стріляти, якщо мені нічого не можна!

Джош, який почувався вочевидь дуже ніяково, розвів руками.

— Роде, я вийду на повітря, почекаю там, — пробурмотів він і незграбно втиснув свій тугенький тулубець у вузькі двері.

Сер Родерік нервово закусив губу. В кімнаті зависла напружена мовчанка.

— Моли Бога, щоб тобі справді ніколи не довелося застосовувати своє вміння стріляти, — важко сказав він. — Ну, та збирайся швидше.