Інна Роміч - Любов у спадок

його адресу. Ах, який у нас Родді славний! Який мужній, чесний, просто зразок лицарства. Як він спритно тримається в сідлі та вправляється зі списом… А ти що, Джеффрі, тут робиш? Іди-но до себе, пограйся.

Усе дитинство було отруєне перевагами старшого брата. Род був перший у ратній справі, найбільш вдало жартував за столом під час бенкетів, писав вірші, й увага найвродливіших дівчат завжди належала йому… Усі любили старшого Персі, а до нього ставилися, як нічого не вартого недомірка. Але Родерік припустився помилки, а він, Джеффрі, довів, що здатний на щось більше. Поки той чарував дівчат і ганяв оленів у лісах, він навчався керувати маєтками.

І ось тепер, у мить його торжества, коли графський титул і землі, які повинні були перейти до нього по праву, раптом виникає примара старшого брата й знову вихоплює просто з його рота ласий шматок! Джеффрі непомітно стис кулаки, та так, що заболіла шкіра на долонях, у які вчепилися нігті. Не бути цьому. Він не дозволить себе так нахабно одурити! «Ми ще побачимо, батьку, чи вдасться мені виконати вашу волю», — зловтішно подумав він. Нарешті довгий список земель, які старий барон відписував своєму старшому синові, скінчився.

Джеффрі стояв блідий, але спокійний. За цим заповітом графство Нортумберленд діставалося Родеріку. Йому лишалися якісь жалюгідні крихти — володіння на самому півдні, в гористій місцевості. Але найстрашніше…

— Титул барона Олнвікського, графа Персі, передається в спадщину моєму старшому синові, Родеріку Персі… — розгублено прочитав сер Генрі.

Усі присутні повернулися до нього. Джеффрі задихнувся від дикої люті, яка на мить змусила цілий світ перед його очима спалахнути й перевернутися. Нічого, він ще покаже їм… Покаже… Він швидко опанував себе.

Ланкастер теж дивився на свого зятя, і в його очах Джеффрі зі злістю прочитав лише повагу та співчуття. Сер Генрі завжди в першу чергу був лицарем, а лицар мусить бути чесний, тримати дане слово, чого б це не коштувало. Його вмираючий друг доручив йому простежити за виконанням його останньої волі, й він будь-що-будь виконає прохання. Зараз він пишався зятем! Джеффрі нестерпно схотілося скрутити його грубу криву шию. Краще б віддав йому пергамент, Ланселот нещасний! Тепер він, бачиш, роздувся від гордощів через те, що власноруч позбавив свою дочку спадщини. Безмозкий дурень!

— Що ти скажеш, сере Персі? — врочисто звернувся до нього тесть.

Джеффрі подумки вилаявся, глибоко зітхнув і насупився. Тепер слід бути вкрай обачним і нічим не виказати своїх почуттів.

— Звичайно, якщо я скажу, що серце моє сповнилося радості, це буде неправдою. Мені гірко усвідомлювати, що батько вкотре оминув мене своєю довірою. Але як відданий син шаную його волю і з радістю виконаю її. Все-таки з радістю, бо це батькове рішення нарешті дозволить мені побачити свого старшого брата, якого я палко люблю і якого не бачив уже багато років… «І не бачив би ще стільки ж», — подумки додав він. Джеффрі говорив палко, з щирим почуттям. Ніхто з тих, хто слухав зараз молодого графа, і не здогадувався, з яким саме почуттям… У душі молодшого Персі все переверталося від ненависті.

— Завтра ж я звелю своїм людям вирушити в Тейндел і передати моєму братові останню батькову волю, — закінчив він. — А поки він не прибув, я беру на себе тягар похорону та керування замком.

Джеффрі вклонився присутнім. Генрі Ланкастер з суворо стиснутими губами слухав його мову.

— Так і буде, — відгукнувся він. — Чи всі згодні? — громовим голосом звернувся до свідків.

Кілька лицарів, викликаних для підтвердження права спадкоємця, дружно кивнули. Всі мали врочистий і суворий вигляд.

— Не щодня в наш час зустрінеш таку шляхетність, Джеффрі, — теж урочисто промовив сер Генрі. — Я радий, що віддав дочку за гідного лицаря. Ет, шкода, що ти відмовився вирушити зі мною в хрестовий похід,[17] — з досадою ляснув він себе долонею по стегну. — Я б із радістю бився пліч-о-пліч із такою шляхетною людиною, як ти. Може, передумаєш? Тепер, коли ти втратив Нортумберленд… ну, загалом, саме час.

Ланкастер змішався, усвідомлюючи, що сказав дурницю. Його зятеві й так несолодко…

Джеффрі ще раз уклонився, демонструючи найглибший жаль і подумки посилаючи найстрашніші прокльони своєму тугодумові-тестю. Втішив, нічого не скажеш! Йому зараз тільки й бракує на краю світа битися з юрбами балтійських язичників, коли тут у нього з-під самого носа тягнуть його спадщину. «Ми ще побачимо, чи втратив я своє графство», — похмуро подумав він.

Стривай. Думки його шалено закрутилися. Виходить, сер Генрі вирушає в хрестовий похід?

— Радо вирушив би з вами, але не можу… — розвів руками Джеффрі. — Сумні обов'язки… І чи надовго ви збираєтеся в Балтію?

— Не знаю, синку, — щиросердно прогув граф Ланкастер. Усі ці проблеми зі спадщиною вже вивітрилися в нього з голови, і він вочевидь був налаштований відпочити, попоїсти й поговорити про лицарську звитягу. — Поки не наверну всіх цих варварів до християнства.

Двоє лицарів-свідків з усмішками перезирнулися. Балтійський хрестовий похід тривав уже кілька років, і не схоже було на те, щоб дикі племена венедів збиралися приймати християнство в найближчі місяці.

Джеффрі ледь вдалося приховати радісну посмішку. Виходить, старий дурень залишає Англію, і його ще довго не буде в Нортумберленді! Отже, не буде кому перешкодити у вирішенні проблеми з братиком, який так зненацька виринув із забуття. Дайте тільки трохи часу… Ланкастер надто авторитетний, щоб його можна було не послухати. А вже іншим він рота заткне, тут нема про що турбуватися. Король зараз на континенті, воює за свою «французьку спадщину». Непогано б і