Андрій Хімко - Засвіти

взяла... Певне, хвора вона, через те й найнятися не може...» — говорила сама до себе жінка.

— Мотре! А Мотре! Боже поможи тобі! — обізвалася до неї сусідка здаля.

— Спасибі! Боже й вам поможи! — відказала тій, як годиться.

— Чи у тебе нічого не сталося цієї ночі?..

— Ні, бог милував,— аж дух забило Мотрі.— А хіба що? — поцікавилась.

— Та мій Панько перед світом ятери трусив і оповідав: «Забрів, каже, у болото, дивлюся, а під Сажиною хатою стоїть якась простоволоса і плаче, з лахміттям у руках... Не плаче, каже, а просто голосить... Я, каже, до неї, а вона як закричить, як завиє в голосінні, як метнеться від мене і понеслася, як не при собі, вздовж шляху під гору... Не побачив уже, де поділася вона потім, бо воно ж туман був цієй ночі...» А дід Остап сьогодні ночував у полі, то оповідає, що таку якусь також ніби бачив, сиділа обік шляху і голосила смертно. Скільки не допитувався — нічого не взнав...

«Певне, вона, бідна!» — здогадувалася Мотря і розповіла сусідці про нічну пригоду в її хаті.

— ...А до роботи, сердешна, беручка. Так уже старалася на городі. Все найнятися хотіла в служки... А такого чогось не примітила за нею, як і всяка була... До дитини, правда, якось скочила запобігливо, як воно заплакало, але, може, й те мені лише здалося...

— До дитини всяка дівка, коли вже ото їй прийде час, а дитяти нема, аж труситься,— зауважила досвідчено сусідка.— По собі те знаю доста... Ти он, кажеш, не можеш полюбити, а прив’язалась.

І того дня, і наступні — Мотря ходила, як сама не своя. Вкладаючи на сон Івася, все чогось боялася, як ніколи дотепер, оглядала вікна, двері, провіряла засуви-колодки, хрестила колиску... А засинаючи, довго слухала, як таємно щось шелестів над хатою широким листатим віттячком осокорець з чужинцями-вітрами... І лякалася трохи того, і тішилася немало... Все, слава богу, стало на своє місце...

8.

Хилиться сонце на півдня, смажить верхи дерев і дахи, п’є з усього останню вологу-випар, ганяє німих метелиць і метеликів по левадах, горить серпанками над травами, очеретами, попід кучугурами коло Мжі... А в Мерефі вузенькими вуличками носиться в стовпастих клубках пороху дитяча невгамовна галасня і глушить дзвінко-лункий клеп кузень, зливаючись з ним та ще з виляском праника аж там, десь за левадами, коло Мжі, утихомиреної і обмілілої...

— Гуси, гуси,— додому! — кричить котрийсь із хлопчиків.

— То ж чому? — запитує дівчинка.

— Вовк за горою...

— Що ж він робить?

— Гуси скубе!

— Які?..

— Сірі, білі, волохаті, тікайте, дітки, до моєї хати! — вигукує знову голосисто хлопчина, і гурт вихорцем схоплюється й несеться в довкілля, надуваючи розмаїті сорочечки за дитячими спинами.

До одного табунця отаких забавників на клинці вулички не знати й звідки раптом наблизилась якась подорожня. Гра раптово припинилася, діти подалися до воріт та перелазів, і тільки сміливіші мовчки стояли на місці.

— Добридень, гусята!.. Принесіть-но, кому ближче, холодної водички,— сідаючи обік жаливи в холодку, звернулась до сміливіших подорожня, опустивши на траву торбину і вузлик.— А то ж чиї креймахи? — оглянула вона дівчину, що стояла над ними, тримаючи пальця в роті.— О, та у вас тут ціла фортеця, бачу... То ж, мабуть, тин, а це загата чи гатка, мабуть?

— І не загата, тітко, а мули,— поправив подорожню шепелявий хлопчик.— І не фолтеця, а — твелдиня, кліпошць, тітко. У війну з бушульменами глалишя,— оглянувся запитливо і хвалькувато він на однолітків.

— А креймахами хто ж грався?..

— Не клеймахами, а — клемняхами, тітко,— хихикнув, настирливо поправляючи подорожню, той же сміливець, вихопившись поперед дівчини.— І говолити ви не вмієте...

— Нехай буде, сину, і кремняхами, коли хочеш... То я вам перешкодила, бачу?..— дістаючи шматок сухого коржа з торби, приязно посміхнулася прийшла.— Беріть, це ж від зайця,— почала вона вмовляти дітвору, ламаючи кожному по шматочку.— А ти ж чого не їси? — запитала дівчинку з кремняхами.

— А зайчик що ж їстиме? — відповіла та питанням на питання.

— У нього багато було, як мені давав... Передав вам коржа і питався, чи чемні ви діти. Чи слухаєтесь старших...

— Чемні-і! Слу-хає-мось! — несміливо пробубнили невпопад обдаровані.

— Він так і гадав. Інакше не дав би гостинця...

— А чому ж ви їште, коли то нам пеледав жайчик колжа? — злукавив, примруживши око, таранкуватий сміливець.

Подорожня зовсім розвеселилася:

— Тебе ж як звати, ластівченку?

— Мене — Левко, а цього — Плохіл, а того — Малко...

— А батько в тебе є? — перебила його подорожня, втішена.

— На Шічі батько. Тулків і таталів поб’є, а мені лошатко і гаківничю подалує... Тіток багато, багато ж яшилу вилве... О!..

— Яких тіток?..

— А хіба ви