Андрій Хімко - Засвіти

не жнаєте? — кмітливо посміхнувся він.— А мати,— торкнувся він коси подорожньої,— зито зне, і Олишка зне... Вші мателі на цалині: і Петликова, і Оштапкова, і Ликелина... Аж вечолом прийдуть. А ваш як кличуть, тітко?..

— Домною, сину, кличуть...

— Домною? І Ликелину — Домною... А наша мати — Катля, а батько йошавулом на Шічі... А ви чия мати?..

Подорожня якось болісно подивилася на хлопця, сухий шматок коржа застряв у неї в горлі, непрошена сльоза скотилася на щоку.

— А мати кажали, як я буду плакати, то мене татали жабелуть.

— А де ж ваша хата?..— ледь видавила з себе подорожня.

Хлопець ткнув пальцем уподовж вулиці.

— Тільки там тепел один Лябко.

— Нічого, Левчику, нічого,— підводячись, відповіла прийшла і, перекинувши через плече торбину, а на руку — одежину, пішла до вказаного хлоп’ям двору. Коло воріт чомусь довго роздивлялася, заглядала у двір, відходила і знову роздивлялася, поки нарешті сіла під тином, видно, вирішивши чекати господарів.

— То ви... тут будете? — несміливо запитав Левчик, що з юрбою дітей підійшов до неї.

— Тут, сину, тут... Ідіть бавтеся, а я посиджу сама.

Сідало десь за дахами, горбами та могилами обважніле сонце, кидаючи крислаторослі тіні на схід, мукали стомлено корови, несучи обважнілі вим’я з псовиськ, рипіли мажі за напівсонними, зайнятими ремиганням, волами, спадала денна смага...

— Добридень, пані осавулова, і тобі, посестро! — підвелася навстріч господарям, що верталися з царини, Домна.— Не відмовтесь послухати моє слово, як ласка ваша...

— Чого ж відмовлятися, дочко? Вислухаємо... Заходь до господи,— розглядала запилену і бліду подорожню осавулиха.— Бачу, не зблизька ти до нас, присідай,— поблажливо, трохи втомлено, запросила вона, як зайшли в світличку.

Домна не чекала такої прихильності. Зневірена багатьма невдачами дотепер, вона так зраділа, що не знала з чого й починати, та осавулиха, видно, зналася на людях, бо, помітивши те, допомогла:

— Куди й по що, добра дівчино, путь держиш, цікава послухати?..

— Та як вам сказати, паніматко? Й сама не знаю гаразд... Ішла, поки йшлося, а тепер хотілося б десь найнятись, та не потраплю, кому б я потрібна була у вашій Мерефі...

— Злагоди-но, Орисю, вечерю,— наказала мати поважно дочці.— Там у льосі молоко і ряжанка, а на кабиці — коржі,— докинула вона, продовжуючи слухати.

— Може б, найняли мене?.. Робити я все умію і охоче робитиму...— не знала Домна, як переконати господиню у своїй страшній нужді. Адже, хоч би й що, вона мусить десь улаштуватись тут поблизу, коли не пощастило в Мотрі.

— Найнятися до нас, дівчино, не можна. У мене, бачиш сама, донька, слава богу, помічниця вже, та й хлопець підріс — догляду не потребує...

— А я жнаю цю тітку,— вмішався Левчик, влетівши в хату з вулиці.— Вона нам колжі від жайця давала...

— От і добре, що знаєш,— посміхнулася господиня.— Ти краще біжи та скажи Орисі, щоб вимила тебе коло корита, бо весь бруд на вулиці на себе забрав,— докорила вона хлопцеві і, помовчавши, ніби щось обдумуючи, встала з лави, підкотила крайчик убруса на столі і пересіла.— Сідай і ти — трохи підвечеряємо, бо в нас ще порання чимало,— припросила вона гостю до столу, як Оришка наставила їжі...

Повечерявши, господиня забідкалася поранням, що ждало на неї:

— Та ти ж куди це? — запитала в гості, коли вже виходила до того порання.

— Хочу ж допомогти вам, як дозволите...

— Ми й самі, дівчино,— розчулилася осавулиха.

— Дозвольте, паніматко, я не стомилася.

— Хай, мамо... Ми нарвемо буряків та хопти свиням,— попрохала Орися.— Пішли, сестро!..

Пізно ввечері, як усі вже вляглися спати, Домна, випитувана господинею, розповіла про своє життя. Приховала лише Дмитра в тій оповіді, сина та нічну пригоду в Мотрі під Мерефою.

Поснули всі досить швидко, лише Домна переходила о спогадах все нові й свіжі шляхи свої, знайомі й чужі місця. Як і завжди, все починалося з рідної хати, утоптаної роками стежки на город, крислатої кислиці коло криниці, дитячих немудрих радощів і втіх, вкрадливого, нікому не відкритого кохання і тієї як хмелем споєної ночі, коли страшним вихором зграйних круків налетіли людолови, навіть проснутися не встигли люди, як уже палало в огні, стогонах, зойках, розпачах зашморгнуте волосяними арканами село.

Коротка літня ніч, зате швидка людська пам’ять. Геть усе згадалося Домні в новій оселі. Либонь, аж під ранок заснула.

В щоденному поранні по двору, в городі, у полі, в молотінні та віянні прийнята людьми Домна незчулася, як і літо майнуло... Жила, відроджуючись втіхою, що близько, поруч, живе і він, її рідний Івась, треба лиш витримати, почекати, не зрадити своїй обіцянці бути обережною, і таки доможеться свого. Поволі звикала до осавулової сім’ї, а та — до неї. З Оришкою так заприятелювали, що навіть їсти одна без другої не могли. Часто по трудах і клопотах, як дівчата лагодяться на вечорниці до когось, Оришка просить, бувало: «Підемо, сестро, вдвох, бо одну мене мати не пустять!» Та Домна, жвава й весела, при цих словах завжди засмутиться і, хоч що, не піде. Не йде в таких випадках і Оришка, а матері з того тільки втіха, бо рано ще її